ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
 Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
5 місяців 6 днів тому
(22/3/2008)
 
Рой Трекін
Колишній Міністр інформації Red Star Records
Suicide: 23 хвилини над Брюселем
червень 1996

Дата – 16 червня 1978 року; місце – типова бальна зала Старого світу під назвою Ancienne Belgique у Брюсселі (Бельгія), де Suicide виступали на розігріві в Елвіса Костелло. Це був один з тих вечорів, що стають незабутніми, кристалізуються у пам’яті всіх, кому пощастило побувати на ньому. Через багато років старіючі панки розповідатимуть своїм онукам-скінхедам, що вони були на події такій же ж важливій, як і прем’єра „Весни священної" Ігоря Стравінського, а також такій самій неоднозначній. Це був другий концерт Suicide у Європі. Вони лише прибули з виступу, де були хедлайнерами - на Третьому міжнародному фестивалі наукової фантастики у Меці (Франція), де розлючені фанати закидали їх купою стільців, столів та пляшок. Це було перше повномасштабне турне гурту по Європі, перша можливість продемонструвати світовій аудиторії те, чим вони займалися з моменту своєї появи на початку 70-х на блискучій нью-йоркській ґлем-рок-сцені разом з таким сучасниками як New York Dolls та Ерік Емерсон і Magic Tramps.

Алан Веґа та Мартін Рев – через лейбл свого менеджера Марті Тау Red Star – уклали контракт з британським лейблом Bronze, підписанню якого також сприяв Говард Томпсон (один з директорів A&R), який пізніше працював на CBS, Elektra і Almo Sounds з такими виконавцями як Adam & the Ants, Public Image Ltd., 10,000 Maniacs та Garbage. Дует прилетів до Лондона у супроводі Тау, мене, як Міністра інформації та прес-аташе Міріам Ліни, колишньої барабанщиці гурту Cramps, яка пізніше грала у Zantees і виступила співзасновником лейблу Norton Records. Ми прибули у Лондон і потонули у вирії інтерв’ю, потім на паромі переправилися через Ла-Манш у Бельгію, де на машині приїхали у Брюссель і почали готуватися до вечірнього виступу.

Це був час найвищого піднесення епохи панку в Лондоні, де такі гурти як Sex Pistols і Clash стояли на чолі руху, натхненням для якого прислужили нью-йоркські виконавці Television, Патті Сміт, Blondie, Річард Хелл і Heartbreakers. Застосовуючи свій власний англійський підхід, вони перетворили музику на соціально-політичний вибуховий крик у супроводі доволі жорстких розваг робітничого класу: для них плювання та кидання пляшками на сцену було знаком великої пошани. Того вечора публіка чекала побачити Костелло та Suicide і настрій у нас був трохи мрійний, викликаний зміною культурного середовища у зв’язку з одноденним перебуванням в іншій країні.

Нарешті наші двоє дісталися сцени – Веґа, розмахуючи руками наче боксер, що виходить на ринг, і Рев, індиферентний у своїх гігантських окулярах. Різка драм-машина прорізала аудиторію, що сиділа на складних стільцях, примусила її замовкнути під натиском індустріального грохоту. Спочатку, люди не знали, як реагувати, приголомшені гуркотом, не розуміючи, що відбувається. Намагаючись абсорбувати шумовий наступ. Їх катував, кидав виклик, шпурляв якийсь худопарий дражливий нью-йоркець у порваній шкіряній куртці. Вони знали, що з них глузують, навіть якщо вони і не до кінця розуміли, що говорив Алан. Несподівано вони з ненавистю накинулися на наших героїв, жадаючи помститися.

У такі моменти як цей Алан, звичайно, стояв посередині сцени відкритий до проявів агресії, всмоктуючи у себе ворожість слухачів і перетворюючи її через завивання, шепіт, спів, викрики та елвісоподіні вигуки у співчуття, як борець, що поводиться з натовпом як з іграшкою. Врешті решт він запропонував свій мікрофон аудиторії як останнє жертвопринесення, і поки його передавали з рук в руки, що перетворилося у послідовність бурмотіння та викриків відвідувачів концерту, Алан серед грохоту у пантомімі виконував свою тепер вже німу мантру, звиваючись наче його тілом пропускали електрострум.

На якусь мить час зупинився – натовп і Веґа застигли у якісь перекрученій грі у кицьки-миші, яка, як здавалося, повисла у повітрі назавжди. Потім все вийшло з-під контролю, перетворившись на сцену з „Саду земних радощів" Хіеронімуса Босха. Половина присутніх була загіпнотизована звуком, а друга половина збунтувалася так, ніби хтось намагався залізти їй у кишеню. Веґа та Рев зробили спробу виконати свій коронний номер "Frankie Teardrop", але натовп невдовзі забрав мікрофон. Кілька розкладних стільців вже встигли опинитися на сцені, коли Алан та Мартін відступили за лаштунки під ледве чутне аплодування та загальний бедлам.

Потім Елвіс Костелло зіграв свою сповнену почуттям програму, призначену не тільки ще більше розлютити слухачів, але й розіграти ліричного героя "останнього сердитого чоловіка". Відбувся швидкий 30-хвилинний виступ такої шаленості, що бельгійські фани припали до підлоги, відкинулися назад та пороззявляли роти, споглядаючи злість, що лилася зі сцени. Не встигнувши почати, Елвіс закінчив та непомітно пішов, залишаючи по собі масу, що пінилася, а коли зрозуміла, що він не збирається повертатися грати на біс, почала буквально трощити зал, відриваючи плити від стелі та кидаючи їх у напрямку сцени, а навкруги вже валялися зламані стільці. Хтось втиснув нас у невеличкий європейський спортивний автомобіль і ми полетіли кафкіанськими, викладеними бруківкою вулицями міста в той час, коли жандарми готувалися застосувати сльозогінний газ, щоб розсіяти те, що швидко перетворювалося на некерований натовп. Це було схоже на суміш „Року небезпечного життя" та „Носферату".

Через кілька годин ми вже з широко відкритими очами обговорювали вечір у якомусь придорожньому бістро. Після того, як наступного вечора у Парижі ми відіграли ще один концерт, ми, в очікуванні у Па-де-Кале порому до Дувра, підготували прес-реліз. На щастя Говард Томпсон записав той виступ на диктофон і відразу народився план, випустити те, що отримало назву „23 хвилини над Брюселем" ("23 Minutes Over Brussels"), як гнучку платівку виключно для промо.

Це – історичний документ, що переносить нас у надзвичайний час і місце... спробуйте судити про нього не з огляду на музичний вміст або відсутність такого, але з огляду на те, що з’явилося за ним: від Depeche Mode до інших електро-поп-гуртів, від Брюса Спрінґстіна до Nine Inch Nails, від Aphex Twin до Rage Against The Machine. Там здійснився справжній бунт. Тоді панк-рок був не просто радіо-форматом, але чимось, чим ти жив, їв, дихав, кохав, філософствував, а іноді за що ти і вмирав. Мрій, люба, мрій... Ми думали, що змінимо світ. А потім не зрозуміли, що ми його таки змінили...


Переклав Роман Піщалов