ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
 Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
5 місяців 6 днів тому
(22/3/2008)
 
Віктор В. Пушкар
СОН, КЕРОВАНИЙ У РУЧНОМУ РЕЖИМІ
Спроба пояснення певних явищ сучасної музики

Фабрики сновидінь тиражують масові розваги і забруднюють довкілля відходами свого виробництва. Та кожен сон, що потрапляє в тираж на фабриці, спершу існує в одному примірнику, і, скоріш за все, позбавлений фізичного носія.

Згадаймо відому метафору Оскара Вайлда щодо “люті Калібана, який побачив себе у дзеркалі”. Сучасний Калібан перестав шаленіти від свого віддзеркаленого вигляду. Йому допомагає пристрій автоматичної корекції зображення, що працює із урахуванням потреб споглядаючої особи. Споглядання зображення спричиняє певний зворотній зв’язок на психіку та поступово змінює самі потреби. Якщо “дзеркало із автокорекцією зображення” надто відгонить псевдонауковою фантастикою, спробуйте замінити його на “телевізор”. Оце і буде популярною культурою.

Яким чином формуються згадані потреби (або запрограмоване уявлення про них), і наскільки дзеркало може прибріхувати Калібанові стосовно його власних бажань без втрати зворотнього зв’язку та цілісності системи? Це предмет окремої й досить довгої розмови. Але лишається інше дзеркало, що досі іноді лякає стару потвору. Бо зображення в ньому змінюється в ручному режимі. В першу чергу задля власної розваги оператора. Назвемо її мистецтвом.

Цей текст написано в першу чергу на підставі мого особистого досвіду. Як автора і виконавця власної та (іноді) чужої музики. Як уважного та (іноді) доброзичливого слухача створених іншими артистами записів. Врешті, як фахівця у галузі психології мистецтва та деяких явищ поряд із мистецтвом.


1. Що таке “стиль” і чим він відрізняється від “напрямку” та “формату”.

Cтилем (стилом) спочатку називали паличку для письма. Користуватись чужим стилом – однаково, що чужою зубною щіткою. Тому ми говоримо про індивідуальний стиль, і про паралельний йому персональний міф артиста. Бути однозначно “схожим на…” – все одно що взагалі не бути, або бути просто частиною інтер’єру за вечерею. В кращому разі – в хорошому ресторані і за пристойні гроші.

Декілька артистів, відносно схожих за стилем, утворюють напрямок. Найкраще для розвитку напрямку, щоб вони жили десь поблизу, і могли періодично домовлятись про спільні акції. Часто “на хвіст” до фундаторів чіпляють зроблений за мотивами їх творів посередній комерційний продукт, і використовують їх у ролі такого собі локомотива. Згідно із законами руху залізничного транспорту, чим пізніше “упав на хвіст”, тим менше проїхав. Але якщо їхати зовсім попереду, доводиться тягти за собою задніх.

Сучасні схеми багаторівневого маркетингу іноді призводять до такого культурологічного чуда, як напрямок без явних лідерів. Хто перший заграв модний у цьому році гард-гоп-енд-бейсс, і чим він відрізняється від модного у минулому році геппі-павер-спід-ґереж, клубна тусовка знає дуже приблизно, і навіть серед тої тусовки є різні думки, якщо думки на танцях взагалі комусь потрібні. Головне - вчасно вивчити назву актуального напрямку.

Згоден, ще є “розумні танці”, або ж IDM. В середньому значно цікавіші, ніж просто гаус, або гаус із двома випадковими префіксами попереду. Кращі зразки трансу - теж музика. Як може нею бути лаунж, диско або танго у виконанні справжнього майстра. Але танцювальне призначення треку звичайно заганяє музиканта трохи вище ніг, що танцюють або мляво переминаються на місці. Формула Shut Up and Dance – для тих, хто не лише любить танцювати, але й ладен заткнутись. Ці нотатки призначені в першу чергу тим, хто її заперечує. Принаймні, для себе особисто.

Формати створено для радіо і телебачення, переважно для випадків, коли назва має бути зафіксованою документально. Якщо ведучій програми “Повсталі з пекла” крутить десь блек-метал, а десь – індустріальний чи прогресивний рок, то для звітності треба написати “передача про важкий рок”. Щоб менше дивувати менеджерів. Оцей “важкий рок” і є форматом. На жаль, таких випадків в українських мовників все менше. ХВорматом частіше стає те, чим важко здивувати навіть створіння, котре тільки місяць тому злізло з дерева та закінчило аж надто прискорені курси прямоходіння. І ще складніше тими ретро-поп-блатняками розважити міську аудиторію.

Ми поки що облишимо дослідження зовнішніх впливів на українську культуру, як конструктивних, так і деструктивних. Лише зауважимо, що ізолюватись від світових процесів стає все важче навіть тим державам, уряди яких дуже послідовні в цьому бажанні. Тож нам, таким собі євроінтегрованим чи то навіть багатовекторним, варто іноді прислухатись до звуків, що линуть з-поза решток залізної завіси. Вибачте, з-поза меж пост-радянського інформаційного простору. Де “ХВорматним” бути значно зручніше, ніж “стильним”.

Якщо порівняти популярну музику із стравами, які подаються у кав’ярні або їдальні, то плей-лист на радіо відповідатиме меню, а формат – табличці “бізнес- ланч” на дверях. Уявіть собі кав’ярню, де відвідувачі мляво колупають виделками папірці із назвами страв, а персонал кожні п’ять хвилин шикується на підвіконні, щоб проспівати мантру: “Бізнес-ланч по панятія-я-ям”.

Уточнення щодо стилю-формату-напрямку вважаю важливим, оскільки слово “стиль” часто використовують там, де він просто відсутній; словом “формат” іноді виправдовують дії на межі криміналу; а слово “напрямок” у ЗМІ взагалі практично перестали вживати. Крім тих, хто добре знає декого із згаданих далі артистів, є також і люди, що тільки починають цікавитись подібною музикою. Частина пояснень, як індастріел та суміжні напрямки пов’язані із іншими проявами світової культури, призначена саме їм. Та повернемось від понятійного ряду (що включає і зовсім елементарні “панятія”) до власне музики.


2. Що таке:

Ембіент (ambient)

музика, в якій звукове середовище має відносно велике значення порівняно із мелодією та ритмом. Виконується як на електронних інструментах, так і на акустичних. Ембіент - майже таке широке визначення напрямку, як рок або джаз. Іноді вживається взагалі безвідносно до стилю, як характеристика “атмосферного” саунду ансамблю або виконавця. За однією версією, ембіент – тільки електронна музика, за іншою, більш поширеною, – ще й акустична. Наприклад, акустичний ембіент грає частина артистів ECM, хоча звичайно цей лебл більше асоціюється із сучасним джазом та новими композиторами. Деякі треки, за формою близькі до ембіенту, є у рок-гітариста Роберта Фріппа або джазового басиста Еберхарда Вебера.

Модний у 80-ті нью-ейдж – це ембіент, з якого вирізали найцікавіше: складні мікротональні гармонії Tangerine Dream і Роберта Ріха, дивні звукові об’єкти Orb, індіанські мотиви Стіва Роуча, чудернацькі біти Біла Ласвелла. Натомість залишили: стандартний набір звуків великого самограя, розмір 4/4, простенькі попсові мелодії. Хоча, звичайно, є музика значно гірша за Enigma або Deep Forest. Якщо гаусовий DJ замість звичного E помилково прийняв інше, гальмівне колесо, або ресторанний лабух заснув біля “клави”, забувши зняти з неї пальці, то звичайно дуже далеко і від електроніки, і від медитації.

Засновником ембіент іноді називають Брайна Іно, що насправді був його популяризатором. Але спасибі панові Іно і на тому, бо музику грає таки цікаву. Сам він визнає, що зазнав впливу Террі Ралі. Також важко повірити, щоб він не чув електронні експерименти Карлгайнца Штокгаузена, Янніса Ксенакіса, Ла Монта Янґа. Чув, але переосмислив і переробив на свій кшталт.

Рекомендована музика:

Brian Eno "Music For Airports" (LP, EG, 1979)
The Orb "The Orb's Adventures Beyond the Ultraworld" (Big Life, 1991)
Aphex Twin "Selected Ambient Works 85-92" (CD, R&S, 1992)
Steve Roach "Artifacts" (CD, Fortuna/Celestial Harmonies, 1994)
Robert Rich / B. Lustmord "Stalker" (CD, Hearts of Space, 1995)
Scorn “Gyral” (2xLP/CD, Earache, 1995)
Tetsu Inoue / Bill Laswell / Atom Heart "Second Nature" (CD, FAX, 1995)
Nobukazu Takemura "Scope" (CD, Thrill Jockey, 1998)
Deutsch Nepal "A Silent Siege" (CD, Old Europe Cafe, 2002)


Індастріел (industrial)

Маніфест перших індустріальників, складений Монте Газаззою и Дженезісом Пі- Орріджем звався “Industrial Music for Industrial People”. Тобто: годі слухати свій верстат на роботі, послухай, як він звучить на сцені. Ми трансформуємо цей звук у мистецтво. Як заповідали футуристи. Луїджі Руссоло, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський. А тепер подивіться навколо себе. Суцільна електроніка, і в ній більше софта, ніж заліза. Де подівся той верстат, про який так довго балакали індустріальники? Туди ж поступово подінеться і індустріальна людина, і відповідна музика. Але зникатимуть вони із різною швидкістю.

--------------------
КУТОЧОК МАНІЯКА. Яппі та індустріальники. Punk meets Godfather.

Почнемо здалека. Представник генерації (Х мінус 2) все життя був селюком. Його син, генерація (Х мінус 1), в дитинстві навчився косити та їздити на возі, але потрапив до міста і працював слюсарем. Наступник, генерація (Х), можливо, трохи вміє паяти і користуватись напилком, але воно йому треба так само, як батьку махати косою. Бо він працює на телефоні та друкарській машинці.

Паралельно простежимо розвиток популярної культури, яка очевидно залежить від способу життя. (Правовірний марксист сказав би, що від способу виробництва та характеру розподілу продукта, і, ймовірно, додав пасаж про класовий характер культури. Але який з мене марксист, та ще правовірний…) Для (Х мінус 1) місто було штучним і ворожим середовищем. Тому після роботи для зняття стресу варто було добряче випити та заспівати ностальгійну сільську пісню. Ідеальний культурний герой пана (Х мінус 1) мав співати схожу пісню, тільки значно рівніше і під оркестр. Для міського пафосу додаємо культурному героєві білий куздюмчик із позолоченими ґудзиками, вишукані (як на люмпена) манери та чарівну посмішку.

Генерація Х вже частково пристосувалась до міста, штучним середовищем воно лишилось, але перестало бути ворожим. Досидіти до кінця робочого дня, вирватись на волю із офіса, та трохи відірватись на рок-концерті. Що таке рок, читач мабуть ще добре пам’ятає ;-))). “But neon forest is my home,” (Але неоновий ліс – це мій дім) – співав Іґґі Поп із властивим йому тонким відчуттям стану свого сучасника. Іґґі не став найбільшим героєм для пана Х та його друзів, бо для того треба було частіше вживати “ми” замість “я” і вмерти молодим від передозу наркотиків. Але був і лишається однією із знакових фігур рок-музики.

Далі прийшла генерація (Х плюс 1). Це були яппі (або ж “молоді професіонали”). Вони дійшли висновку, що місто – єдино правильне середовище для життя, а телефон і друкарська машинка мають супроводжувати ділову людину навіть у ліжку. Тоді у них з’явилась мобілка та кишеньковий цифровий щоденник, а згодом – переносний комп і мрія про будинок, який повністю керується з компа, поки яппі ніжно скаладає свій улюблений квартальний звіт. Для них вже справжнє небо схоже на відомий графічний файл .bmp із хмарками, а жива дівчина – на глянцеву дівчину з обкладинки. Культурний герой яппі? Він сам або хтось максимально схожий. Той самий омріяний дідом персонаж у білому куздюмчику із позолоченими ґудзиками, що співа під оркестровий чи, скоріше, самограйковий “мінус” стару добру естрадну пісню.

Так от, цей яппі вже є постіндустріальною людиною. І хоч скільки б ми заздрили його новим високотехнологічним іграшкам, або, навпаки, жартували з його любові до стерильного штучного середовища, наш спосіб життя все наближується і наближується до…

Або, з таким самим успіхом, віддаляється від нього. Мені досить просто уявити людину, досить далеку від мрії стати топ-менеджером або топ-моделлю. Людину, для якої тягати за собою мобілку – скоріше малоприємний службовий обов’язок, ніж гра із модним ґаджетом (або маленьким дружком). І періодичне сидіння в білому костюмі на великому шкіряному кріслі скоріше нагадує про циркову виставу, ніж асоціюється із життєвим успіхом.

Яппі вже давно “наївся” матеріальних благ, але йому досі важко повірити, що він наївся. Він вже керує двома, десятьма чи сотнею підлеглих, але сподівається хоч трохи покерувати кількома тисячами. Або кількома мільйонами. Він хоче бути схожим на всіх Джонсів та Боббі Вотсонів світу, але водночас успішнішим за них. В цьому є шкідлива для психічного здоров’я суперечність. Тому яппі іноді доводиться радикальними засобами зганяти зайву вагу, робити пластичні операції та консультуватись у психоаналітика із приводу комплексів та їх надкомпенсації. Панове шукачі штучно створених у штучному середовищі проблем, чи прагнете ви, щоб ваш ніс врешті відвалився? Спитайте як. У Майкла Джексона.

Постяппі щиро впевнений, що певний набір суто матеріальних речей був, є і буде приступним до його послуг, а помірна індивідуальна розслабленість є важливішою за постійне підкреслювання свого соціального статусу. Самоповага та особиста психічна стабільність – ось основа філософії постяппі. Роналд Інґлгарт в США та його колеги в Європі починають досліджувати цінності пост-матеріалістичного суспільства та соціальні групи, що вже живуть згідно з такими цінностями. У Франції Фредерік Бегбеде пише книгу, герой якої, працівник рекламної агенції, прагне стати постяппі, але натомість лише зриває собі дах наркотиками та бере участь у вбивстві літньої жінки. На відміну від Раскольнікова, безкорисливо.

ВИХІД із КУТОЧКА МАНІЯКА. До товариства пост-яппі.
--------------------

Звичайно, сказати, що епоха року почалась у 1952-му, а закінчилась у 1979 – то краще зовсім промовчати. Отже, наведений поділ у часі є певною мірою умовним. Як і будь-який інший хронологічний поділ явищ культури. Щодо рок-музики це буде приблизно вірним лише для деяких країн Північної Америки та Західної Європи. В індустріальному суспільстві був значний прошарок людей, які зберігали доіндустріальну ментальність і спосіб життя, і незначний – тих, що жили у постіндустріальному середовищі. Різні пласти поп-культури існували і продовжують існувати паралельно також і в Україні. Іноді в тому самому залі (і хіба тільки в Києві?) можна почути ранню європейську музику, міщанський романс 19-го сторіччя, джаз середини 20-го, і сучасну електроніку. З інтервалом всього в кілька тижнів.

Індастріел, що мав стати наступним керованим бунтом після рокерського, став надто керованим і надто локальним. Цей напрямок лишився переважно музикою для музикантів та обмеженого кола фанів. За межами тусовки про нього дізнались завдяки кільком суворим відеороликам та широкій дискусії, чи має право британський або бельгійський музикант виступати на сцені в мундирі військ СС. Чи можна доброму християнину дивитись на поганський ритуал? А що тримати в хаті диска із його записом – то вже точно зась. І досить рідко можна було почути хоч кілька слів про саму музику.

Тобто завдання щодо епатажу обивателя індустріальники виконали. А розважали вони відносно грамотну та радикально налаштовану частину публіки. Серед сучасної їм генерації рок-музикантів певний час стало модним використовувати окремі елементи індастріелу. Навіть до використання традиційних музичних інструментів (саме “використання”) рок-бенди та їх публіка почали ставитись дещо інакше. Тож коли Дженезіс Пі-Оррідж дражнив рокерів селюками та ковбоями, він, м’яко кажучи, полемічно перебільшував.

Ми досить скоро почуємо те незле й тихе слово, що скаже про творців індастріелу (включно із самим Пі-Орріджем) наступна генерація діячів мистецтва. Періодичне скидання певної групи осіб із пароплаву сучасності із наступним простяганням потерпілим рятувального кола стало однією з традицій авангарду. Важливою складовою шоу під гаслом “Справжнє мистецтво починається із мене і моїх однодумців”. Музика? Живопис? Література? Банально. “Ми пропонуємо органічне, інтерактивне та концентроване поєднання піротехніки, сантехніки і перистальтики в одному пластиковому пакунку.” Можна як завгодно ставитись до перистальтичної складової заявленого шоу. Але на певну кількість анальних подарунків від представників авангарду один раз припадає те саме, що публіка іноді знаходить серед аналогічних подарунків від традиціоналістів. Тобто справжнє Диво…

Типова музика яппі – диско, дещо з нової хвилі та численної попси на їх основі. І навіть дещо з “популярної класики”. Бо слово “класичний” асоціюється із респектабельністю. Класичний рок, класичний джаз, класичний андеґраундний геппі- гаус. Інше ключове слово – “позитив”. Фанкі-позитив, латіно-позитив, слов’яно- позитив, або різні сполучення цих компонентів. Скажімо, популярна німецька класика у виконанні фанкі-позитивних ескімосів просто приречена на успіх серед яппі. Водночас автентичні ескімоські пісні – надто сира і надто справжня для них штука. Яппі можуть критикувати глобалізацію, щоб показати власні широкі погляди на життя. Але в усіх країнах, де знаходяться підрозділи рідного Концерну, носять однакові краватки, споживають на ланч однаковий гамбургер, і співають караоке в однаковий музичний центр.

Що до того індустріальникам? Front 242 – практично єдина індустріальна група, котра надовго потрапила в європейські хіти. Найбільш відомі в Україні виконавці індустріальної музики – Coil та Einsturzende Neubauten. Nine Inch Nails, Ministry або Young Gods – це рок, хоча й індустріальний. Про існування засновників жанру (Throbbing Gristle або Cabaret Voltaire) багато любителів почули лише на початку 90-х завдяки інтерв’ю популярних індустріальних рокерів.

Індастріел може бути дуже брутальним. І навіть справжнім насильством над публікою. Або частиною публіки. Це залежить в першу чергу від того, хто прийшов його слухати і що очікував почути. Музичний гумор Throbbing Gristle чи Laibach гідний кращих зразків чорної комедії. Деякі треки Swans чи Legendary Pink Dots можуть потішити любителя традиційної пісенної лірики. Але тільки ті з них, що ближчі до нео-фолку. Про цей стиль мова піде далі.

Музика постіндустріального суспільства? Це значною мірою ностальгія за індустріальним минулим. Я досі пам’ятаю свої враження від перших відвідин заводського цеху. Від великих машин, що працюють із кіловольтами напруги та кілотоннами тиску. Найніжніший звук, на який вони здатні, потужніший за оркестрове форте. Електродриль на сцені? Це блідий попсовий відбиток поступу справжньої Важкої Індустрії! Спогади про гідравлічний прес або металообробний верстат розміром із середню сільську хату займають в гіт-параді індустріальника те саме місце, що поля і сади у спогадах про дитинство в нового міського жителя. А що звук ансамблю великих машин дещо хаотичний, то і пташки, які надихали стару сільську пастораль, часто відхиляються і від рівного біту на 4/4, і від правильної 12-напівтонової темперації.

На сьогодні індустріальну музику ми скоріше можемо качнути з Інтернет або послухати в маленькому клубі, ніж випадково почути по радіо чи на площі. Оскільки надто велика частина інформаційного простору контролюється яппі. Тобто умовно молодими професіоналами старої школи.

Рекомендована музика:

індастріел:
Throbbing Gristle “20 Jazz Funk Greats” (LP, Industrial, 1979)
Cabaret Voltaire “1974 – 1976” (CS, Industrial, 1980)
SPK “Information Overload Unit” (LP, Normal, 1980)
Einsturzende Neubauten “Kollaps” (LP, Zick Zack, 1981)
Psychic TV “NY Scum Haters” (LP, Temple, 1984)
Coil “Horse Rotorvator” (LP, Force & From/K422/Some Bizarre,1987)
Laibach “Opus Dei” (LP, Mute, 1987)


індустріальний рок:
Ministry “ΚΕΦΑΛΗΞΘ (Psalm 69: The Way to Succeed and the Way to Suck Eggs)” (LP/CD/CS, Sire/Warner Bros., 1992)
My Bloody Valentine "Loveless" (CD, Creation, 1991)
Nine Inch Nails "Broken" (EP/CD, Interscope, 1992)
The Young Gods "Only Heaven" (LP/CD, Play It Again Sam, 1995)

нойз (noise)

– шумова музика. Відрізняється від просто шуму спільним наміром виконавця і слухача вважати це відносне безладдя і свавілля мистецтвом. Також характерна таємними для слухача засобами взаємного зв’язку джерел звуку.

Поширеною (але помилковою) є думка, що нойз взагалі позбавлений музичної форми, ритму та інтервалів. Тут йдеться про особливу здатність їх почути і вирізнити. Для однієї людини ритм – тільки рокерські барабани або дискотечний ґрув-бокс, інша може його почути навіть у шумі вітру. Те саме стосується тонального центру, поліфонії, співвідношення частин и цілого, тощо.

Сумнозвісний опус “Сумбур вмєсто музикі” свого часу було написано не про шумовика Бойда Райса, а про Дмітрія Шостаковича. Тож перш ніж робити висновки про “сумбур”, уважно прислухайтесь. Врешті, якщо нойзом вважати будь-який дратівливий звук, то нойз слухають 100% населення сучасного міста, тобто значно більше, ніж найпопулярнішу поп-команду. Поява музики, за визначенням брутальної та агресивної – своєрідна захисна реакція, спроба естетичної адаптації до брутального та агресивного середовища. Музика слугує таким собі містком між дійсним та бажаним. Спробою пережити за допомогою звуку те, від чого відмовляєш собі в реальному житті. Або створити власну реальність, обмежену приватними квадратними метрами. Коли Ви замість пташок чуєте шуми транспорту та промислових механізмів, тупеньку попсову пісню або лайку сусідів за стінкою, варто його елементарно чимось заглушити.

З певної точки зору, генератор шуму – та сама кам’яна брила, від якої артист може відсікти зайве і отримати скульптуру. Засоби організації саунду тут дещо інші порівняно із струнним квартетом або навіть рок-бендом. Але, по-перше, талановито організований шум кращій від банального набору звуків, котрі вважаються музичними лише тому, що з’явились на світ за допомогою гітари чи скрипки. По-друге, чи завжди вибір шуму заперечує більш звичні засоби музикування? Вам марно уявляється такий собі Прометей, прикутий кабелями до комп’ютера. Та його антипод, старанно пригвинчений до ніжки білого роялю. Відомо досить багато успішних спроб поєднати “електроніку” із “акустикою”. Хоча логічне “і” тут зустрічається рідше, ніж “або”.

Масамі Акіта (ака Merzbow), один із явних лідерів напрямку, порівнює нойз із порнографією. Але хіба справа в самому факті, що хтось вирішив зняти статевий акт? Інша справа, як воно знято; аби там дійсно було на що дивитись. І в око воно впадало лише бажаючим побачити. Слабким на нерви радимо дивитись в інший бік. До речі, в японську культуру, як і в ряд інших, поняття про “непристойність” оголеного тіла прийшло з європейцями. Так само умовною є “непристойність” використання в музиці шумів.

Хоча нойз сильно відрізняється від індустрального року або “танцювального індастріелу”, наявність в ньому електронної або акустичної перкусії цілком можлива, як і в ембіенті. Різниця хіба що в засобах її використання. Павер-нойз (power noise), звичайно, ближчий до танцювальних “форматів”, та можливі і винятки. Іноді те саме явище більш симпатично зветься ритм-енд-нойз (rhythm and noise) – за аналогією із ритм-енд-блюзом). Деяких виконавців ритм-енд-нойзу, скажімо, Pan Sonic або Muslimgauze, із приблизно однаковим успіхом можна зарахувати і до індастріелу.

Рекомендована музика:

нойз:
NON “Blood And Flame” (LP, Mute, 1986)
Aube “Wired Trap” (CD, Self Abuse, 1995)
Government Alpha “Obliteration” (CD, Xerxes, 1996)
Merzbow “Aqua Necromancer” (CD, Alien8, 1998)

ритм-енд-нойз:
Muslimgauze “Intifaxa” (CD/CS, Extreme, 1991)
Meat Beat Manifesto "Subliminal Sandwich" (2xCD, Interscope, 1996)
Pan Sonic “Aaltopiiri” (2xLP/CD, Blast First, 2001)
Front 242 "Pulse" (CD, Metropolis, 2003)


нео-фолк (neo-folk)

У масовій свідомості словосполучення “народна музика” асоціюється із якоюсь там архаїкою. Але хіба фолк – обов’язково щось давнє, анонімне і хуторянсько- сільське? Якщо ми не знаємо імені автора твору, це навряд означає, що він з’явився на світ без участі автора, хоча походження його може бути дуже заплутаним. Наприклад, “циганську народну пісню Очі Чорния” написав українець Євген Гребінка, який на час написання був типово міською людиною. Британці із Sol Invictus, Current 93 або Death in June – теж люди міські, але явно більш сучасні. І поки Ви читаєте ці рядки, можливо, хтось із них пише ще одну англійську народну пісню. Яку за сто років співатимуть у пабах, іноді не здогадуючись про ім’я автора. Також можливо, що в той самий момент народну пісню пише українець Михайло Хай. Або… за тиждень її напишете Ви самі. Народ, на відміну від керованого вождями натовпу, включає у себе певну кількість творчих особистостей.

Про походження європейського міщанського романсу від кельтів, маврів або парфян; про його локальні трансформації та вплив на сучасну масову культуру можна написати кілька грубезних томів. А можна обмежитись одним-двома реченнями. Наприклад: міський музичний фольклор має давні традиції, і він продовжує розвиватись. На акустичну гітару, ситар або кобзу вішають звукач і включають у комбік, потім додають перкусію, клавішні або духові. Ще далі – роблять семпли і заганяють у трекер. Так, персональний комп’ютер із умовно-безкоштовним софтом поступово стає поширеним народним інструментом. Як раніше ним стала електрогітара, транзисторний орган або цифрова самограйка. Поступово до того дійде навіть у селі чи на хуторі.

Межа між нео-фолком і просто фолком постійно рухається. Але створена кілька сторіч тому музика може звучати сучасно, і, за збігом обставин, навіть модно, якщо Вас це цікавить. Так само якийсь опус-2003 може бути повною архаїкою, тупеньким школярським наслідуванням зразків із минулого (чи позаминулого) сторіччя. Фолк звичайно передбачає певну наївність технічних засобів, щоб його, не надто перекручуючи, міг відтворити аматор. Графомани теж зазвичай є прихильниками простоти, бо інакше важко писати по вісім пісень за один вечір. Але бурмотить графоманові опуси під три блатні акорди звичайно тільки одна людина – він сам. Врешті, іноді наполегливість винагороджується, кількість переходить в якість, і серед сотні творів посереднього автора один таки стане народною піснею. Аби він заздалегідь знав, який саме…

Іноді як синоніми до нео-фолку використовуються дарк-фолк (dark folk) або дарк- вейв (dark wave). Просто деяким людям так подобаються назви із приставкою Дарк, що вони кажуть: “Налляйте мені кухоль Дарк Пива і насипте кульочок Дарк Насіння”. І лізуть у кишеню Дарк Косухи по Дарк Гаманець.

Рекомендована музика:

Current 93 “Earth Covers Earth” (LP, United Dairies, 1988)
Death In June “Rose Clouds of Holocaust” (LP/CD, NER, 1995)
Ordo Equitum Solis "Hecate" (CD, Glasnost Records, 1995)
Sol Invictus "The Blade" (CD, Tursa, 1997)
The Swans “Children of God/World of Skin” (2xCD, Atavistic, 1997)
Tony Wakeford "Cupid and Death" (CD, Tursa, 1996)


3. Воно комусь треба, та електроніка із електроакустикою?

Напевне. Наприклад, мені. Або Вам, якщо Ви вже хоча б вибірково дочитали до кінця. Донедавна вважалось, що на безриб’ї і дупа співа соловейком, і люди – не свині, то все поїдять. Тому приємну в багатьох відношеннях поп-культуру можна замінити тупенькою попсою, і навряд хто помітить різницю. Хоча подібна точка зору лишається поширеною, вона перестала бути офіційною, і модною теж потроху перестає бути. Я наполягаю на своєму праві слухати реального соловейка замість імітації зазначеним вище органом. Бажаю і Вам регулярно користатись із того права.

В Україні є музика всіх згаданих тут напрямків. Однак, з очевидних причин, розвивається вона дещо інакше. Як саме – тема великої окремої розмови…