Я вийшов з поїзду на маленький станції. Коли він від’їхав, я залишився єдиним, хто сидів у вокзальному ресторані. Я зупинив офіціанта і запитав, чи є тут у місті щось, варте уваги. Він подивився на мене і сказав, що у селі неподалік мала відбутися приватна вистава.

Він натякнув, що видовище буде вельми незвичайним, і якщо б я був готовий сплатити потрібну ціну, він міг би домовитися про те, щоб я його подивився. За півгодини ми вже були біля огорожі, поряд з якою стояла велика кибитка. Близько півсотні чоловіків середнього віку зібралися під деревами біля кибитки, де вони безцільно ходили туди-сюди, палили та обмінювалися жартами.

З кибитки вийшов вдягнутий у міський одяг чоловік і почав збирати зі всіх нас гроші. Ціна відповідала приблизно двом тижням селянської праці, проте було схоже, що всі вони платили за нею з готовністю.

Тоді організатор зник у кибитці, і ми утворили коло, прикрите деревами. Селяни чекали, перешіптуючись та посміюючись. Минуло кілька хвилин; двері кибитки відчинилися, і до центру кола вийшли чотири жінки у яскравому одязі. Організатор йшов слідом, ведучи за собою велику тварину. Селяни раптово всі замовкли. Тепер жінки вишукалися одна поряд з іншою, обертаючись так, щоб кожен міг їх розгледіти, а організатор тим часом демонстрував тварину.

Було схоже на те, що жінки відповідали певним типам: одна була високою та міцно збитою; інша була стрункою, тендітною дівчиною, чия зовнішність свідчила про те, що вона з міста. На обличчя всіх жінок був накладений товстим шаром макіяж, і всі вони були вдягнуті у короткі сукні. Селяни почали вголос обговорювати жінок, збуджено сперечаючись. Через кілька хвилин організатор попросив тиші та пояснив, що для того, щоб визначити, яку жінку обрати, буде здійснене голосування. Коли жінки прогулялися по арені, потягуючись, позуючи та милуючись собою, збудження натовпу зросло ще більше. Організатор попросив їх по черзі проголосувати з кожну з жінок.

З остаточного підрахунку стало зрозуміло, що більшість вибрала молоду дівчину. Три інші жінки приєдналися до аудиторії, хихочучи та перешіптуючись про щось з чоловіками.

Обрана дівчина тепер залишилася у колі сама. Я уважно роздивлявся чоловічі обличчя; на них був виписаний інтерес до того, чи виявиться дівчина занадто тендітною та слабою для іспиту.

Організатор вивів тварину на центр арени, підганяючи її мляві члени палкою. Двоє селян підбігли та схопили тварину, щоб вона не рушила. Тоді дівчина вийшла уперед та почала гратися із звіром, обіймати його, пестити його геніталії. Вона повільно почала роздягатися. Тепер тварина стала збудженою та неспокійною. Здавалось неймовірним, що дівчина впорається з цим.

Чоловіки ошаленіли, підбурюючи її роздягнутися повністю і спаруватися з твариною. Організатор прив’язав до органу тварини кілька стрічок, кожна з яких відмітила відрізок довжиною у дюйм. Дівчина підійшла до тварини, розтираючи олію на стегнах та череві, намагаючись, щоб тварина полизала її тіло. Потім під заохочувальні крики вона лягла під тварину та схопила її своїми ногами. Піднімаючи свій живіт, поштовхами, вона досягла проникнення до першої стрічки. Тут знову вийшов організатор, запросивши аудиторію платити за кожний додатковий дюйм проникнення органу тварини у дівчину. Кожний наступний дюйм коштував дорожче, ніж попередній. Селяни, все ще не вірячи, що дівчина зможи витримати таке насильство, знову і знову охоче платили. Наприкінці дівчина почала кричати. Але я не був впевнений, чи страждала вона по-справжньому, чи просто підігрувала аудиторії.

Я отримав наказ замаскуватися у лісі в кількох милях від найближчого населеного пункту. Я вибрав гіллясте дерево та підготував собі кубло, залишаючись там протягом кількох годин під час навчань. Оглядаючи в бінокль навколишню місцевість, я помітив ще одного солдата з нашого полку, який замаскувався десь у півмилі від мене. Оскільки мені було наказано не викривати своєї позиції, я своєї хованки не виказував та іноді поглядав на нього через свій бінокль. Несподівано, його рухи привернули мою увагу, і я прослідкував за мушкою його гвинтівки: на краю віддаленого поля, відразу ж за межами полкового містечка, неспішно йшло двоє людей. Солдатська гвинтівка двічі смикнулась, і тишу розірвали два глухих постріли. Коли я знову подивився на пару, вони лежали у траві, що колихалася на вітрі, як два серфери, раптово скинуті зі своїх дощок неочікуваною хвилею.

Тепер я уважно розглядав снайпера. Хоча я і не міг побачити його обличчя, мені спало не думку, що він міг помітити та впізнати мене, і я відчув, як серце моє стислося; але його гвинтівка лежала на коліннях, а він мирно сидів на гіллі, що сонно гойдало його в такт рухам лісу. Я пильно стежив за ним, поки синяве повітря не опустилося на безладно порослі дерева, і не впала ніби народжена росою темрява.

Наступного дня ад’ютант оголосив, що випадковим пострілом були вбито двох цивільних. Розслідування не принесло жодних результатів, оскільки всі ми змогли відзвітувати за видані набої.

Пізніше дві вантажівки з футболістами полку вирішили зрізати дорогу через поле, призначене для артилерійських навчань. Поле мали відмітити як небезпечну зону, але чи то водії не помітили попереджувальних знаків, чи хтось з полку прибрав знаки; у будь-якому разі футболісти так нікуди і не доїхали. Вантажівки подолали десь половину поля, коли почалася стрілянина - все, що залишилося від них, це пара надзвичайно чистих парусинових туфель.

Роботи під час війни було мало; я був дуже слабим, щоб працювати у полі, і селяни надавали перевагу використанню в полі власних дітей або родичів. Я був волоцюгою, і всі знущалися наді мною. Щоб розважитись, селянин, у якого я врешті-решт оселився, хапав мене за комірець, підтягував до себе і наносив мені удар. Іноді він звав свого брата або друзів, щоб ті розділили з ним його гру, в якій я мав стояти рівно, дивлячись перед собою широко розплющеними очима, а вони тим часом, стоячи в кількох кроках від мене, плювали мені в обличчя, закладаючись на те, як часто хто з них зможе влучити мені в око.

Ця гра в плювання стала надзвичайно популярною в селі. Я був мішенню для всіх - хлопчиків і дівчаток, селян та їхніх жінок, тверезих та п’яниць.

Одного дня я був на похороні дитини, що померла від отруєння грибами, сина одного з найбільш заможних фермерів села. Всі, хто прийшли на похорон, були одягнені у найкращі недільні костюми, мали смиренний та покірний вигляд.

Я дивився на зажуреного батька - він стояв біля викопаної могили. Обличчя його було жовте, ніби щойно розкопана земля, очі - червоними та розпухлими. Він сперся на свою жінку, ноги не слухались його, відмовляючись тримати його вагу. Коли труну піднесли до краю могили, він кинувся на поліроване віко, бурмочучи та цілуючи його, ніби то був його син. Тишу розірвали його плач та плач його жінки, як хор на порожній сцені.

Мені стало зрозуміло, що селянська любов до дітей була такою ж неконтрольованою, як і епідемія лихоманки у худоби. Часто я спостерігав за тим, як жінка торкається м’якого волосся своєї дитини, руки батька підкидують дитину вгору, а потім обережно ловлять. Часто я спостерігав за тим, як малі діти хитаються з боку на бік на своїх пухких ніжках, спотикаються, падають, знов підіймаються так, ніби підіймає їх одна й та сама сила, що дає наснаги прибитим вітром соняшникам.

Потім одного дня я побачив вівцю, що билася у конвульсіях повільної смерті, її безнадійне бекання наводило жах на всю отару. Селяни сказали, що тварина мабуть з кормом проковтнула рибальського гачка або шкалку.

Пройшли місяці. Якось вранці одна корова зі стада, за яким я наглядав, опинилася на території сусіда, поївши його городину. Про це повідомили моєму господареві. Коли я повернувся з пасовиська, фермер вже чекав на мене. Він заштовхнув мене у хлів і бив шкіряним ременем доти, доки на ногах не виступила кров. Ревучи від гніву, він під кінець кинув ременя мені в обличчя.

Я почав підбирати поламані рибальські гачки та ховати їх за хлівом. Коли селянин та його жінки пішли до церкви, я вислизнув зі своєї схованки та домішав пару гачків та шкалок у кульки зі свіжого хліба, який відламав від спечених сьогодні буханок.

Мені подобалось бавитись із наймолодшою з трьох дітей фермера. Ми часто зустрічалися на дворі, і вона гучно сміялась, коли я імітував жабу або лелеку.

Одного вечора вона, вітаючись, обійняла мене. Я змочив хлібну кульку у своїй слині та попросив її проковтнути те, не жуючи. Коли вона завагалася, я взяв шматок яблука, засунув його собі глибоко у рота і, проштовхнувши його пальцем, проковтнув за один раз. Дівчина зробила як я, проковтнувши кульки одну за одною. Я відвернувся від її обличчя, примушуючи себе думати тільки про палаючий ремінь її батька.

З того дня я сміливо дивився в обличчя своїм кривдникам, провокуючи їхні напади та брутальність щодо себе. Я не відчував болю. За кожний отриманий мною удар мої мучителі піддавалися болю у сотні разів більшому за мій. Тепер я більше не був їхньою жертвою; я став їхнім суддею та катом.

В тому районі не було ні лікарів, ні шпиталів, а залізницею, що пролягала неподалік, лише зрідка ходив товарняк. На світанку батьки у сльозах понесли своїх дітей, що задихалися, до церкви для того, щоб священик очистив їх святою водою. Але у сутінках, у відчаї, вони віднесли своїх помираючих дітей до хатинок місцевих відьм, що займалися чаклунством і знахарством.

Але смерть продовжувала збирати свій врожай, і діти продовжували помирати. Хтось із селян нарікав на Бога, нашіптуючи, що Він сам послав єдиного сина Ісуса на неминуче розп’яття для того, щоб спокутувати власний гріх створення такого жорстокого світу. Інші наполягали на тому, що у селі оселилася Смерть, яка втекла з розбомблених міст та війни, та таборів, в яких вдень і вночі курилися печі.

Поведінка підзахисного створила у присяжних упереджене ставлення до нього. Він ніколи не визнав і, схоже, навіть не уявляв, що скоєне ним є брутальним злочином; він ніколи не заявляв, що втратив контроль над собою і не знав, що коїть, або що він ніколи цього не повторить. Він просто розповів про свою зустріч з жертвою без перебільшень і звичайними словами.

Майже всі ми, присяжні, мали змогу обговорити те, як він скоїв злочин, і що його до нього підштовхнуло. Для прояснення певних обставин справи деякі члени суду присяжних стали на місце злочинця, намагаючись дати нам всім зрозуміти його мотиви. Проте, після судового розгляду, я збагнув, що в залі присяжних майже не говорили про жертву вбивства. Багато хто з нас міг легко уявити себе вбивцею, але мало хто міг уявити себе вбитим. Ми як намагалися зрозуміти вбивство: частиною нашого життя був вбивця, але не жертва.

Пам’ятаю, невдовзі після війни я часто полював на метеликів. Один район міста був повністю розбомблений, і люди там більше не жили. В руїнах, у смердючих ямах, наполовину наповнених безформними предметами, що колись були начинням, банди котів воювали з ордами голодних пацюків. Там і тут, між купами гнилої деревини та бруківки, серед попелу розгромлених будинків, трава та квіти боролися за своє звільнення від запліснявілих куп глини та цегли, вибухаючи у несподівані зелені галявини. Як бунтівні смужки, веселки метеликів роїлися високо над почорнілими стінами. Мої друзі та я ловили їх дюжинами саморобних сачків. Їх впіймати було легше, ніж волоцюг-котів, птахів або навіть злих голодних пацюків.

Якось ми запхали кількох метеликів у велику скляну банку та перевернули й поставили її так, щоб її широка горлянка виступала за край столу. Дірка була достатньо широкою, щоб могло проходити повітря, але занадто вузькою для того, щоб вилетіли метелики. Ми ретельно почистили скло. Спочатку, не розуміючи свого ув’язнення, метелики намагалися пролетіти крізь скло. Натикаючись один на одного, вони тріпотіли в банці, ніби щойно зрізані бутони, які під рукою чаклуна несподівано попрощалися зі своїми стеблинами та почали жити власним незалежним життям. Але невидимий бар’єр утримував їх всередині так, ніби повітря утворило навколо них тверду стіну.

Після того, як ми наповнили банку метеликами, ми піднесли до краю запалені сірники. Всередині блакитний дим повільно підіймався над пульсуючими бутонами. Спочатку здавалось, що кожний новий сірник додавав масі живих любистків не смерть, а життя, тому що комахи літали дедалі швидше, наштовхуючись один на одного, збиваючи із своїх крил кольоровий пилок. Кожного разу, як дим заходив до банки, метелики повторювали свій шалений вир. Ми закладалися, хто з них протримається довше за інших; скільки ще сірників вони витримають. Букет під склом блід і тьмянів, і коли остання пелюстка впала на купу трупів, ми підняли банку, щоб подивитися на палітру безжиттєвих примар. Вітер прогнав дим; здавалось, що деякі з трупів тремтіли, готові знову злетіти.

Переклав Роман Піщалов