ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"


Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
5 місяців 6 днів тому
(22/3/2008)

 
Роман Піщалов
Єжи Косінскі та його книга „Сходи”


фото
„Сходи” - одна з моїх найулюбленіших книг. Чому? Тому, що вона водить мене темними куточками моєї душі. Книга переповнена насильством і сексом. Але не так, як це зазвичай буває у романах noir чи порнографії. Ні, вона тонша, вона змальовує все натяками. Вона, радше, така, що в англійській мові зветься sensual - чуттєва.

Книжка є автобіографічною, але майже всі її історії вигадані, несправжні (Єжи Косінского звинувачували у містифікаціях, фабрикуванні подробиць власного життя, запозиченні сюжетів у інших авторів та навіть у використанні письменників- чорноробів для написання своїх книг), одначе вони пронизані справжніми переживаннями. Всього цього напевне не було, але все це автор пережив, і може пережити читач.

Єжи Косінскі народився 1933 року у Лодзі (Польща) у єврейській родині. Дитинство його припало на часи Другої світової війни, під час якої він пережив страхіття, що пізніше описав у своїх перших художніх творах. Після війни він вивчав соціологію у Лодзі, Варшаві та Москві. У 1957 тікає до США (громадянство отримує в 1965), де починає свою письменницьку діяльність - пише перші, документальні книжки „Майбутнє належить нам, товаришу. Розмови з росіянами” (The Future is Ours, Comrade: Conversations with the Russians, 1960) та „Третього не дано” (No Third Path, 1962) під псевдонімом Йозеф Новак. 1962 року він оженився на спадкоємниці сталевої імперії Мері Гейворд Вейр. Його перший художній твір – роман „Розмальована пташка” (The Painted Bird, 1965) став сенсацією і наступні двадцять п’ять років Косінскі залишатиметься однією з центральних фігур американської літератури, видасть ще вісім романів.

Пост-модерніст, схильний до гри з літературними формами, Косінскі все ж не губиться у грі, а виробляє власний стиль, який нагадує стиль Ернеста Гемінґвея – лаконічний, прямий, без зайвих прикрас чи відступів.

У „Сходах” (Steps, 1968) Косінскі відступає від звичайної для роману послідовної розповіді (взагалі, ця книжка помилково називається романом, напевне, через свій обсяг). Вона не має єдиного сюжету, який би вів читача від початку до кінця. Замість цього вона складається з цілком завершених і незалежних одна від одної розповідей з часів Другої світової війни, життя у комуністичній Польщі, американського сьогодення, діалогів між Ним та Нею. Це не сходинки цілісної драбини, але розбомблені сходи у будівлях великого міста після війни, на яких відсутні цілі пролети.

1969 року „Сходи” здобули у США Національну книжкову нагороду. Книжку ставили в один ряд з анти-романами французів Наталі Саррот та Алена Робб-Гріє й емігрантськими антирадянськими випадами чеха Мілана Кундери. Пам’ятаю ще, її в якійсь анотації порівнювали з творами Діккенса, Мопассана, Бабеля, мабуть маючи на увазі автобіографічні подробиці важкого дитинства чи відверті сексуальні сцени. Все це дурниці! Ця книга зовсім не є твором критичного реалізму або колекцією політичних звинувачень. Якщо і є автор, естетиці якого твір Косінского близький, то це француз Лотреамон. Саме з мізантропічними фантазіями „Пісень Мальдорора” можна порівняти жорстокі оповіді „Сходів”. Тут є, щоправда, певні відмінності: сюрреалізму в Косінского не спостерігається - його історії хоча і є фантасмагоричними, все ж вони залишаються у межах реальності; стиль Косінского не такий помпезно-пародійний як у Лотреамона, все розповідається простими словами, короткими реченнями - все таки не XIX ст., та й англійська не була для Косінского рідною, як французька для Лотреамона; і ще Косінскі не ненавидить людей, як Лотреамон, не закликає до остаточного вирішення людської проблеми (за допомогою вошей, як мріє про це божевільний француз), він тільки ставить діагноз, але загальний дух обох книжок є спорідненим: обидві книжки написані вільними умами для необтяжених забобонами людей.

Вона належить до 1960-х (часу індивідуального бунту, сексуального перевороту, шаленого ритму життя, щирості почуттів, очікування на революцію). У 1970-х американський письменник Чак Росс провів цікавий експеримент: у 1975 і 1977 він направив фрагменти наново передрукованого на машинці рукопису „Сходів” під псевдонімом „Ерік Демос” 14 видавництвам та 13 літературним агентам. Всі вони, включаючи видавництво Random House, яке першим надрукувало книжку в 1968, відмовилися її публікувати. 27 відмов для книги, яка менше ніж десять років тому назад здобула Національну книжкову нагороду!

3 травня 1991 року Косінского знайшли мертвим у власній квартирі. Одні таблоїди писали, що він наклав на себе руки, мовляв, списався, не мав ідей для нових книжок і не зміг змиритися з цією думкою, інші, що він помер від автоеротичної асфіксації (це коли душать себе з допомогою лігатури для збільшення задоволення під час мастурбації). Проте свідчень того знайдено не було. Як там воно було насправді – невідомо.





Єжи Косінскі
Сходи
Уривки з книги



Я все далі і далі їхав на південь. Села були маленькі та бідні; щоразу, коли я зупинявся, навколо моєї машини збирався натовп, і діти слідкували за кожним моїм рухом.

Пару днів я вирішив провести у селі, в якому стояли прості з білими стінами будинки, щоб випрати та привести до ладу одяг. Жінка, яка взялася зробити це для мене, сказала, що все зробить як треба, тому що у неї є помічниця – дівчинка-небога, яка має заробляти собі на хліб. Вона показала на дівчинку, що дивилася на нас у вікно.

Коли наступного дня я повернувся за своїми речима, я побачив дівчину у вітальні. Вона час від часу підіймала свій погляд на мене. Кожного разу, коли наші погляди зустрічалися, вона намагалася приховати свій інтерес до мене, низько схиляючи голову над шиттям.

Коли я перекладав деякі свої речі у кишеню щойно випраного піджака, я помітив, з якою цікавістю вона подивилася на пластикові кредитні картки, що я на хвилину поклав на стіл. Я спитав у неї, чи знає вона, що це; вона відповіла, що ніколи в своєму житті не бачила нічого подібного. Я сказав їй, що з їх допомогою можна купувати меблі, білизну, посуд, їжу, одяг, панчохи, взуття, сумки, парфуми або будь-що інше, що можна тільки побажати, без грошей.

Спокійно я продовжував розповідати їй, що я можу користуватися своїми картками у найдорожчому магазині міста, яке розташовано неподалік, що просто показати їх достатньо для того, щоб тебе обслужили у будь-якому ресторані, що я можу жити у будь-якому готелі і робити це як для себе, так і для іншої людини, яку оберу. Я додав це, тому що вона мені сподобалася, і мені вона здалася привабливою, і тому що у мене було враження, наче її працедавець ставилася до неї несправедливо; я хотів забрати її з собою. Якщо на тому буде її ласка, вона може залишатися зі мною стільки, скільки забажає.

Не піднімаючи очей, вона спитала, ніби намагаючись впевнитися остаточно, чи знадобляться їй гроші. Я знову запевнив її, що поки у нас є картки, і я бажаю ними користуватися, ані їй, ані мені гроші не знадобляться, Я пообіцяв їй, що ми подорожуватимемо різними містами і країнами; їй не треба буде працювати або робити будь-що, крім як дбати про себе; я куплю їй все, що вона тільки забажає, вона носитиме красиві сукні та одягатиметься красиво для мене, і мінятиме зачіску або навіть колір волосся так часто, як тільки схоче. Щоб це здійснилося, сказав я, все що вона має зробити, так це пізно ввечері піти з дому і зустрітися зі мною біля придорожнього знаку на краю села. Як тільки ми дістанемося якогось міста, запевнив я її, ми надішлемо її роботодавцю листа, в якому пояснимо, що як і багато дівчат до неї, вона пішла з дому, щоб знайти у великому місті роботу. В кінці я сказав їй, що я чекатиму на неї ввечері і сподіваюсь, що вона прийде.

Кредитні картки лежали на столі. Вона підвелася і подивилася на них з повагою, в якій розчинялася невіра; вона простягла вперед праву руку ніби для того, щоб торкнутися їх, але швидко одсмикнула її назад. Я взяв одну картку і дав їй. Вона взяла її своїми пальцями обережно, як святу воду, піднесла її до світла, розглядаючи надруковані на ній номери та літери.

Того ж вечора я припаркував свій автомобіль у кущах в кількох ярдах від знаку. Перш ніж стало темно, багато автомобілів проїхало цієї дорогою від супермаркету до села, але мене ніхто не помітив.

Раптом дівчина з’явилася позаду мене, важко дихаючи, злякана, тримаючи клунок зі своїми речами. Я відкрив дверцята машини і всадив її на заднє сидіння. Тут же завів двигуна, і тільки після того, як ми виїхали за село, трохи збавив газу і сказав їй, що тепер вона вільна, і дні її зубожіння закінчилися. Якийсь час вона сиділа тихо, а потім непевно запитала, чи й далі зі мною мої картки. Я вийняв їх з кишені і простягнув їй. За кілька хвилин її обличчя зникло у вікні заднього виду - вона заснула.

Ми приїхали у велике місто майже в обід. Вона прокинулась та зачаровано дивилася у вікно, спостерігаючи за рухом на вулиці. Раптом вона торкнулася моєї руки і показала на великий універмаг, поряд з якими ми проїздили. Вона хотіла з’ясувати, чи правда, що мої картки мають силу, більшу за гроші. Я припаркував авто.

В магазині вона не відпускала мою руку, і я відчував, як від збудження рука її спітніла. Вона ніколи не була у місті, зізналася вона, навіть у маленькому, і вона не могла повірити, що стільки людей можуть зібратися в одному місці, і після цього ще залишиться так багато не куплених речей. Вона показала на сукні, що сподобались їй, і погодилася з кількома моїми порадами щодо того, які з них пасуватимуть їй найбільше. У супроводі двох продавщиць, які дивилися на мою подругу з явною заздрістю, ми вибрали кілька пар туфель, рукавичок, панчіх, жіночу білизну, кілька суконь та сумочок, і пальто.

Тепер вона була злякана ще більше. Коли я спитав у неї, чи не страшно їй, що моїми картками не можна буде сплатити за всі обрані нами речі, вона спробувала заперечити той факт, що вона боїться, але зрештою визнала свій страх. Чому, питала вона мене, так багато людей з її села для того, щоб придбати всі ці речі, важко працюють, а я, який не є ні відомим футболістом, ні кінозіркою, навіть не єпископом, схоже, взагалі журюся за гроші і за те, щоб мати все, що захочу.

Після того, як всі наші покупки запакували, я віддав касиру одну з карток; вона ввічливо подякувала мені, потім на якісь момент зникла та повернулась і віддала мені картку разом з чеком. Моя подруга стояла у мене за спиною, бажаючи забрати пакунок, але все ще боючись зробити це.

Ми вийшли з магазину. Коли ми дісталися машини, дівчина відкрила пакет і роздивилася свої речі, гладячи їх, нюхаючи, знову гладячи їх, відкриваючи та закриваючи коробку. Я не встиг ще рушити, а вона вже приміряла туфлі та рукавички. Ми зупинилися біля невеличкого готелю і зайшли в нього. Незважаючи на розуміючий погляд адміністратора, я замовив апартаменти з двома суміжними кімнатами. Мій багаж понесли наверх, але дівчина наполягла на тому, щоб нести свою коробку самій, ніби боячись, що її у неї можуть забрати.

В апартаментах вона пішла у свою кімнату, щоб переодягнутися, і повернулася, вдягненою у нову сукню. Вона промарширувала переді мною, незграбно рухаючись у своїх нових туфлях на високих підборах, роздивляючись себе у дзеркало, знову і знову повертаючись до своєї кімнати, щоб приміряти нові речі.

Решту пакунків з різною жіночою білизною доставили з магазину вже після обіду. На той час у дівчини вже трохи паморочилася голова від вина, яке ми випили з нею в обід, і тепер, намагаючись вразити мене своєю розкутістю, якої вона напевне навчилася у кіно та глянцевих журналах, вона стала переді мною, руки у боки, язик зволожує губи, її нерівний погляд шукає зустрічі з моїм.







Я вийшов з поїзду на маленький станції. Коли він від’їхав, я залишився єдиним, хто сидів у вокзальному ресторані. Я зупинив офіціанта і запитав, чи є тут у місті щось, варте уваги. Він подивився на мене і сказав, що у селі неподалік мала відбутися приватна вистава.

Він натякнув, що видовище буде вельми незвичайним, і якщо б я був готовий сплатити потрібну ціну, він міг би домовитися про те, щоб я його подивився. За півгодини ми вже були біля огорожі, поряд з якою стояла велика кибитка. Близько півсотні чоловіків середнього віку зібралися під деревами біля кибитки, де вони безцільно ходили туди-сюди, палили та обмінювалися жартами.

З кибитки вийшов вдягнутий у міський одяг чоловік і почав збирати зі всіх нас гроші. Ціна відповідала приблизно двом тижням селянської праці, проте було схоже, що всі вони платили за нею з готовністю.

Тоді організатор зник у кибитці, і ми утворили коло, прикрите деревами. Селяни чекали, перешіптуючись та посміюючись. Минуло кілька хвилин; двері кибитки відчинилися, і до центру кола вийшли чотири жінки у яскравому одязі. Організатор йшов слідом, ведучи за собою велику тварину. Селяни раптово всі замовкли. Тепер жінки вишукалися одна поряд з іншою, обертаючись так, щоб кожен міг їх розгледіти, а організатор тим часом демонстрував тварину.

Було схоже на те, що жінки відповідали певним типам: одна була високою та міцно збитою; інша була стрункою, тендітною дівчиною, чия зовнішність свідчила про те, що вона з міста. На обличчя всіх жінок був накладений товстим шаром макіяж, і всі вони були вдягнуті у короткі сукні. Селяни почали вголос обговорювати жінок, збуджено сперечаючись. Через кілька хвилин організатор попросив тиші та пояснив, що для того, щоб визначити, яку жінку обрати, буде здійснене голосування. Коли жінки прогулялися по арені, потягуючись, позуючи та милуючись собою, збудження натовпу зросло ще більше. Організатор попросив їх по черзі проголосувати з кожну з жінок.

З остаточного підрахунку стало зрозуміло, що більшість вибрала молоду дівчину. Три інші жінки приєдналися до аудиторії, хихочучи та перешіптуючись про щось з чоловіками.

Обрана дівчина тепер залишилася у колі сама. Я уважно роздивлявся чоловічі обличчя; на них був виписаний інтерес до того, чи виявиться дівчина занадто тендітною та слабою для іспиту.

Організатор вивів тварину на центр арени, підганяючи її мляві члени палкою. Двоє селян підбігли та схопили тварину, щоб вона не рушила. Тоді дівчина вийшла уперед та почала гратися із звіром, обіймати його, пестити його геніталії. Вона повільно почала роздягатися. Тепер тварина стала збудженою та неспокійною. Здавалось неймовірним, що дівчина впорається з цим.

Чоловіки ошаленіли, підбурюючи її роздягнутися повністю і спаруватися з твариною. Організатор прив’язав до органу тварини кілька стрічок, кожна з яких відмітила відрізок довжиною у дюйм. Дівчина підійшла до тварини, розтираючи олію на стегнах та череві, намагаючись, щоб тварина полизала її тіло. Потім під заохочувальні крики вона лягла під тварину та схопила її своїми ногами. Піднімаючи свій живіт, поштовхами, вона досягла проникнення до першої стрічки. Тут знову вийшов організатор, запросивши аудиторію платити за кожний додатковий дюйм проникнення органу тварини у дівчину. Кожний наступний дюйм коштував дорожче, ніж попередній. Селяни, все ще не вірячи, що дівчина зможи витримати таке насильство, знову і знову охоче платили. Наприкінці дівчина почала кричати. Але я не був впевнений, чи страждала вона по-справжньому, чи просто підігрувала аудиторії.







Я отримав наказ замаскуватися у лісі в кількох милях від найближчого населеного пункту. Я вибрав гіллясте дерево та підготував собі кубло, залишаючись там протягом кількох годин під час навчань. Оглядаючи в бінокль навколишню місцевість, я помітив ще одного солдата з нашого полку, який замаскувався десь у півмилі від мене. Оскільки мені було наказано не викривати своєї позиції, я своєї хованки не виказував та іноді поглядав на нього через свій бінокль. Несподівано, його рухи привернули мою увагу, і я прослідкував за мушкою його гвинтівки: на краю віддаленого поля, відразу ж за межами полкового містечка, неспішно йшло двоє людей. Солдатська гвинтівка двічі смикнулась, і тишу розірвали два глухих постріли. Коли я знову подивився на пару, вони лежали у траві, що колихалася на вітрі, як два серфери, раптово скинуті зі своїх дощок неочікуваною хвилею.

Тепер я уважно розглядав снайпера. Хоча я і не міг побачити його обличчя, мені спало не думку, що він міг помітити та впізнати мене, і я відчув, як серце моє стислося; але його гвинтівка лежала на коліннях, а він мирно сидів на гіллі, що сонно гойдало його в такт рухам лісу. Я пильно стежив за ним, поки синяве повітря не опустилося на безладно порослі дерева, і не впала ніби народжена росою темрява.

Наступного дня ад’ютант оголосив, що випадковим пострілом були вбито двох цивільних. Розслідування не принесло жодних результатів, оскільки всі ми змогли відзвітувати за видані набої.

Пізніше дві вантажівки з футболістами полку вирішили зрізати дорогу через поле, призначене для артилерійських навчань. Поле мали відмітити як небезпечну зону, але чи то водії не помітили попереджувальних знаків, чи хтось з полку прибрав знаки; у будь-якому разі футболісти так нікуди і не доїхали. Вантажівки подолали десь половину поля, коли почалася стрілянина - все, що залишилося від них, це пара надзвичайно чистих парусинових туфель.







Роботи під час війни було мало; я був дуже слабим, щоб працювати у полі, і селяни надавали перевагу використанню в полі власних дітей або родичів. Я був волоцюгою, і всі знущалися наді мною. Щоб розважитись, селянин, у якого я врешті-решт оселився, хапав мене за комірець, підтягував до себе і наносив мені удар. Іноді він звав свого брата або друзів, щоб ті розділили з ним його гру, в якій я мав стояти рівно, дивлячись перед собою широко розплющеними очима, а вони тим часом, стоячи в кількох кроках від мене, плювали мені в обличчя, закладаючись на те, як часто хто з них зможе влучити мені в око.

Ця гра в плювання стала надзвичайно популярною в селі. Я був мішенню для всіх - хлопчиків і дівчаток, селян та їхніх жінок, тверезих та п’яниць.

Одного дня я був на похороні дитини, що померла від отруєння грибами, сина одного з найбільш заможних фермерів села. Всі, хто прийшли на похорон, були одягнені у найкращі недільні костюми, мали смиренний та покірний вигляд.

Я дивився на зажуреного батька - він стояв біля викопаної могили. Обличчя його було жовте, ніби щойно розкопана земля, очі - червоними та розпухлими. Він сперся на свою жінку, ноги не слухались його, відмовляючись тримати його вагу. Коли труну піднесли до краю могили, він кинувся на поліроване віко, бурмочучи та цілуючи його, ніби то був його син. Тишу розірвали його плач та плач його жінки, як хор на порожній сцені.

Мені стало зрозуміло, що селянська любов до дітей була такою ж неконтрольованою, як і епідемія лихоманки у худоби. Часто я спостерігав за тим, як жінка торкається м’якого волосся своєї дитини, руки батька підкидують дитину вгору, а потім обережно ловлять. Часто я спостерігав за тим, як малі діти хитаються з боку на бік на своїх пухких ніжках, спотикаються, падають, знов підіймаються так, ніби підіймає їх одна й та сама сила, що дає наснаги прибитим вітром соняшникам.

Потім одного дня я побачив вівцю, що билася у конвульсіях повільної смерті, її безнадійне бекання наводило жах на всю отару. Селяни сказали, що тварина мабуть з кормом проковтнула рибальського гачка або шкалку.

Пройшли місяці. Якось вранці одна корова зі стада, за яким я наглядав, опинилася на території сусіда, поївши його городину. Про це повідомили моєму господареві. Коли я повернувся з пасовиська, фермер вже чекав на мене. Він заштовхнув мене у хлів і бив шкіряним ременем доти, доки на ногах не виступила кров. Ревучи від гніву, він під кінець кинув ременя мені в обличчя.

Я почав підбирати поламані рибальські гачки та ховати їх за хлівом. Коли селянин та його жінки пішли до церкви, я вислизнув зі своєї схованки та домішав пару гачків та шкалок у кульки зі свіжого хліба, який відламав від спечених сьогодні буханок.

Мені подобалось бавитись із наймолодшою з трьох дітей фермера. Ми часто зустрічалися на дворі, і вона гучно сміялась, коли я імітував жабу або лелеку.

Одного вечора вона, вітаючись, обійняла мене. Я змочив хлібну кульку у своїй слині та попросив її проковтнути те, не жуючи. Коли вона завагалася, я взяв шматок яблука, засунув його собі глибоко у рота і, проштовхнувши його пальцем, проковтнув за один раз. Дівчина зробила як я, проковтнувши кульки одну за одною. Я відвернувся від її обличчя, примушуючи себе думати тільки про палаючий ремінь її батька.

З того дня я сміливо дивився в обличчя своїм кривдникам, провокуючи їхні напади та брутальність щодо себе. Я не відчував болю. За кожний отриманий мною удар мої мучителі піддавалися болю у сотні разів більшому за мій. Тепер я більше не був їхньою жертвою; я став їхнім суддею та катом.

В тому районі не було ні лікарів, ні шпиталів, а залізницею, що пролягала неподалік, лише зрідка ходив товарняк. На світанку батьки у сльозах понесли своїх дітей, що задихалися, до церкви для того, щоб священик очистив їх святою водою. Але у сутінках, у відчаї, вони віднесли своїх помираючих дітей до хатинок місцевих відьм, що займалися чаклунством і знахарством.

Але смерть продовжувала збирати свій врожай, і діти продовжували помирати. Хтось із селян нарікав на Бога, нашіптуючи, що Він сам послав єдиного сина Ісуса на неминуче розп’яття для того, щоб спокутувати власний гріх створення такого жорстокого світу. Інші наполягали на тому, що у селі оселилася Смерть, яка втекла з розбомблених міст та війни, та таборів, в яких вдень і вночі курилися печі.







Поведінка підзахисного створила у присяжних упереджене ставлення до нього. Він ніколи не визнав і, схоже, навіть не уявляв, що скоєне ним є брутальним злочином; він ніколи не заявляв, що втратив контроль над собою і не знав, що коїть, або що він ніколи цього не повторить. Він просто розповів про свою зустріч з жертвою без перебільшень і звичайними словами.

Майже всі ми, присяжні, мали змогу обговорити те, як він скоїв злочин, і що його до нього підштовхнуло. Для прояснення певних обставин справи деякі члени суду присяжних стали на місце злочинця, намагаючись дати нам всім зрозуміти його мотиви. Проте, після судового розгляду, я збагнув, що в залі присяжних майже не говорили про жертву вбивства. Багато хто з нас міг легко уявити себе вбивцею, але мало хто міг уявити себе вбитим. Ми як намагалися зрозуміти вбивство: частиною нашого життя був вбивця, але не жертва.





Пам’ятаю, невдовзі після війни я часто полював на метеликів. Один район міста був повністю розбомблений, і люди там більше не жили. В руїнах, у смердючих ямах, наполовину наповнених безформними предметами, що колись були начинням, банди котів воювали з ордами голодних пацюків. Там і тут, між купами гнилої деревини та бруківки, серед попелу розгромлених будинків, трава та квіти боролися за своє звільнення від запліснявілих куп глини та цегли, вибухаючи у несподівані зелені галявини. Як бунтівні смужки, веселки метеликів роїлися високо над почорнілими стінами. Мої друзі та я ловили їх дюжинами саморобних сачків. Їх впіймати було легше, ніж волоцюг-котів, птахів або навіть злих голодних пацюків.

Якось ми запхали кількох метеликів у велику скляну банку та перевернули й поставили її так, щоб її широка горлянка виступала за край столу. Дірка була достатньо широкою, щоб могло проходити повітря, але занадто вузькою для того, щоб вилетіли метелики. Ми ретельно почистили скло. Спочатку, не розуміючи свого ув’язнення, метелики намагалися пролетіти крізь скло. Натикаючись один на одного, вони тріпотіли в банці, ніби щойно зрізані бутони, які під рукою чаклуна несподівано попрощалися зі своїми стеблинами та почали жити власним незалежним життям. Але невидимий бар’єр утримував їх всередині так, ніби повітря утворило навколо них тверду стіну.

Після того, як ми наповнили банку метеликами, ми піднесли до краю запалені сірники. Всередині блакитний дим повільно підіймався над пульсуючими бутонами. Спочатку здавалось, що кожний новий сірник додавав масі живих любистків не смерть, а життя, тому що комахи літали дедалі швидше, наштовхуючись один на одного, збиваючи із своїх крил кольоровий пилок. Кожного разу, як дим заходив до банки, метелики повторювали свій шалений вир. Ми закладалися, хто з них протримається довше за інших; скільки ще сірників вони витримають. Букет під склом блід і тьмянів, і коли остання пелюстка впала на купу трупів, ми підняли банку, щоб подивитися на палітру безжиттєвих примар. Вітер прогнав дим; здавалось, що деякі з трупів тремтіли, готові знову злетіти.






Переклав Роман Піщалов