ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ
Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
7 місяців 30 днів тому
(22/3/2008)
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
7 місяців 30 днів тому
(22/3/2008)
Вініловий наркоман
 |
Quantum
CD, Trunk, 2003
Музична кар’єра британця Бейзила Кьорчина розпочалася в 1941 році: спочатку він – джазовий барабанщик, згодом – диригент прославленого своєю оригінальністю джазового біг-бенду (серед його тогочасних фанів і друзів – Шон Коннері, Елізабет Тейлор, Біллі Екстайн, Сара Вон, а також весь склад оркестрів Дюка Еллінґтона і Каунта Бейзі). Після розпуску біг-бенду Кьорчин пускається в мандрівки по всій земній кулі; плівки, на яких були записані найкращі виступи його біг-бенду, він возить із собою. В Австралії, при перенесенні докерами багажу Кьорчина з корабля на берег, всі чемодани з плівками гепаються в море. Вся записана музика біг-бенду Кьорчина втрачається. У 1960-х Бейзил Кьорчин повертається до Британії та працює над музикою для театру, телебачення й кінофільмів (як “уявних”, так і справжніх – від документальних стрічок до фільмів жахів). Його музика тих часів – то вже не джаз, а щось... зовсім інше. На початку 1970-х років він зміг видати декілька платівок, які швидко перетворились на священні граалі для колекціонерів “музики без категорій” (ім’я Кьорчина можна знайти у знаменитому Списку Nurse With Wound). Протягом 1980-1990-х композитор продовжував писати і записувати музику, але вже не видавав жодних альбомів. Помер Бейзил Кьорчин у червні 2005 року. За два роки до його смерті, завдяки лейблу Trunk, на світ почали з’являтись перевидання музики, записаної Кьорчином на початку 1970-х. “Quantum” – перший компакт-диск з цієї серії. Музика на цьому диску датується 1973 роком.
Альбом відкривається гелготінням гусей. Зациклені крики птахів петляють на місці, подібно до звуків стартуючого двигуна; потім гуси починають співати “God Save The Queen”, їхній вереск множиться і захлинається у власному хаосі. Якийсь старезний трешевий синтезатор бере занудливі нейтральні акорди, затягуючи їх до опупіння, і чийсь голос – жіночий або дитячий? – втішає сам себе зосередженим белькотом: “хай вони думають, що я клоун”... Дві сюїти, що складають альбом “Quantum”, були скомпоновані Бейзилом Кьорчином з записів тварин, птахів, комах, цюріхських трамваїв, дітей-аутистів з Шурматту (Швейцарія), власної дружини Естер, а також імпровізацій Івена Паркера (сопрано-саксофон), Дерека Бейлі (гітара), Ґрегема Лайонса (фагот), Кенні Віллера (труба) і Дерріла Ранзвіка (контрабас). Сповільнюючи або пришвидшуючи записані звуки, Кьорчин відкриває для них нові простори ролей, нові можливості співжиття. Гусяча паніка, масивне рохкання тигрової горлянки або інші звукові документи свійської та дикої фауни можуть вимаршовувати з місива дивацьких контекстів на авансцену, являючи нам своє справжнє, майже не деформоване обличчя, а можуть і стушовуватись у віддалене, моторошно нависаюче тло, що тисне своєю тінню на простір, в якому розвиваються імпровізації живих музикантів – простір, який упорядковується зовсім за іншими законами. Нашарування різнорідних природних звуків поволі перетасовуються, переплітаються, загальмовуються до трагічного низького пульсування, вилучаються з музики і повертаються до неї вже глухим подрібненим відлунням. Імпровізатори вступають у гру то в просторах між цими нашаруваннями, то в самій їхній гущі. На тлі тваринно-пташиного хаосу гра Паркера, Віллера і компанії сама потроху зсотується у плетиво екстатичних надскладних кукурікань і цвірінькань... так, ніби ця їхня гра – то слід думок і рефлексій якихось високорозвинених чужопланетних пташиних умів, котрі прогулюються містичним зоосадом, населеним примарами їхніх менш розвинених пращурів. Саме такі враження здатна викликати фінальна частина першої композиції (“Once Upon A Time”). Розпочинається вона дуетом Івена Паркера зі “сповільненою” канаркою, далі до музики долучаються дрозди, контрабас, інші звуки невідомого походження... картина поступово стає чимдалі моторошнішою, музиканти вкупі з птахами виявляються вже фехтувальниками, які невтомно відбивають сліпі атаки напираючої з невидимих ям і западин зловісної дарк-ембіент-почвари.
В другій композиції альбому (“Special Relativity”) з’являються голоси дітей-аутистів. Естер Кьорчин, до того, як познайомилась із Бейзилом, працювала вчителькою у школі, яку відвідували виключно діти з аутичною психікою; впродовж десяти років Бейзил Кьорчин повертався до Шурматту і записував звуки, які ці діти видавали, коли намагалися спілкуватись. Неспокійне й настирливе дитяче мямлення ніжно вдирається на територію музики, і до нашого вуха доходять уламки якихось незбагненних імпровізаційних логік, божевільні переплетіння горлових та ротових недонот і мультифонік. Після вступної частини, в якій присутні одні лиш дитячі голоси, композиція пускається в серію ще карколомніших переплавлювань та перешивань музичних шарів і шкур, якщо порівнювати з тими комбінаціями, що проверталися в “Once Upon A Time”. Потойбічний казан музичної фантазії Кьорчина то вибухає потьмареними псевдооркестровими масами, навколо яких імпровізатори снують свої прудкі вигадки, то випльовує одиноку фанфару або солодко-гірку дитячу пісеньку, то сипле аплодисментами, звуки яких затухають, як вітер чи дощ, то вибулькує всім на посміховисько дурнуватий синті-вальс, то наповнюється в’язким повзучим звуковим желе, невідомий склад та невідомі хімічні властивості якого не дозволяють точно відповісти, чому ця звукова мікстура настільки родюча на непідробно тривожні стани. Бо якщо узагальнити, то музика Кьорчина, представлена на цьому альбомі, є родючішою на непідробний драматизм, ніж будь-що з доробку Nurse With Wound; віддалено наближається до її драматизму хіба лише пафосний сюр Ґедалії Тазартес. Якраз подібного пафосу набуває ця музика тоді, коли голоси аутичних дітей ніби покидаються напризволяще в кьорчинівських мислячих звукових хащах. В такі миті чується, ніби ці голоси належать душам, слабке сяйво яких змушене будь-якою ціною пробиватись крізь байдужість якихось недружніх темних сил, заплутаних у своїх недобрих клопотах. (В ролі темних сил можуть виступити фагот з контрабасом; глуха електрогітара; безликі виття, які можуть виявитись сповільненими голосами інших дітей; орган, який може виявитись сповільненим трамваєм; струнна секція оркестру, яка може виявитись двома сповільненими птахами-носорогами...) І щойно ці душі починають пробиватись, як одразу їхні голоси набувають просто-таки дикої вишуканості, і навіть якоїсь параноїдально-аристократичної театральності. Театральності, яка перебуває поза гранню комедії, трагедії, чи навіть трагіфарсу... А згортається весь цей театр, знову ж таки, пісенькою про клоуна, яку виконує Естер Кьорчин: “...хай вони думають, що я клоун. / Ха-ха! / Ховаюсь у своїй маленькій схованці. / Ніхто мене не знайде, і не побачить мого обличчя. / …Але зачекай, і побачиш / Щось особливе вийде у мене.”
Андрій Орел |