АУТСАЙДЕР №6 | Вініловий наркоман - OVO

ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт

Оновлено
9 місяців 16 днів тому
(22/3/2008)

Вініловий наркоман

OVO
OvO Live At CPA Firenze
mp3/ogg, CtrlAltCanc, 2004

Маловідома італійська ноу-вейв-група виступає у маловідомому клубі, в якому, судячи з оплесків, знаходиться декілька людей. Виступ записується одним сорокахвилинним треком і видається на суперальтернативному інтернет-лейблі.

За схожим рецептом на фабриці “Андеґраунд” було випущено чимало кексів сорту “культ”.

OvO цікаві своєю безпретензійністю. Навіть антикультовістю. За горою імпровізації чується щирість. За цим всім чується голос. Адже саме він тримає всю хитку конструкцію, яка час від часу сповзає у вправи на ігровій приставці Nintendo, мрійливі мелодії на гітарі або брудний нойз-кор.

Голос виступає своєрідним провідником через химерність музики. Саме так я б пропонував визначити стиль музики – вона химерна. І вона розповідає історію. Іноді виникає враження, ніби потрапив на засідання клубу сюрреалістів-любителів або в школу для підготовки юних дадаїстів. Музика часом брутальна, але її брутальність дещо іншого роду – злість і ненависть малої дитини, несформованого мозку, для якого навіть похід в магазин може виявитися фантастичною подією. Власне про таку подію засобами музики і розповідається під час концерту.

Починається все мрійливим голосом і тихенькою мелодією на гітарі. Але вже скоро вокальна закоханість зникає, вокалістка починає задихатися від астми, і ми попадаємо на кульмінацію садомазохістської оргії. Гітара сповзає в нойз і фідбек, готуючись до наступного треку – садомазохісти насправді виявилися сатаністами, мабуть так має звучати святковий виступ відьми. Рухаючись далі, ми бачимо, як наївний голосок пробує під штормовий акомпонемент гітар та ударних розповісти віршик. Голос молотить просто вперед, впевнений у собі – музика теж непохитна. Але варто голосу почати затинатися і вся структура втрачає свою самовпевненість і поволі затихає. В наступній “кімнаті” дітки бавляться в Nintendo і балакають своєю дитячою мовою. Вибух агресії – і дитинка починає говорити голосом досвідченої відьми. Далі ми бачимо щось середнє між цими двома персонажами – шамана у трансі, який під перкусію добиває себе виснажливими голосовими модуляціями. Покинувши тіло, дух переселяється у дитину, яка саме приймає участь у новорічній виставі у дитсадку. Під бадьорий акомпанемент піаніно і свистульки ми добираємося до території “грому важкого металу” (як назвав би її Вільям Берроуз). В підвалах інквізиції проходять допити та тортури відьом, на яких чекає неодмінне спалення. На цьому будь-яка конкретика закінчується – вочевидь нашу відьму спалили, і вона перебуває у чистилищі. Подальші шуми, модуляції, фідбеки, знайдені звуки та інші андеґраундні аксесуари повинні ілюструвати муки її душі.

Увесь попередній абзац – результат сугестивної сили голосу. Власне ми не отримуємо ніякої конкретної історії – наративність голосу не є результатом проговорюваних текстів – іноді ми можемо розчути лише якісь його уривки, але ніколи вокал не перетворюється на відверто розповідний. Власне сам голос стимулює нашу уяву і заохочує до створення відсутньої історії. Навіть більше – голос пропонує готові продукти – емоції – як наслідок певних дій. Це пунктир, каркас, на який ми повинні спиратися, нарощуючи на нього те, що там було до початку, історії, події.

Те, що зазнало деконструкції. Альбом для всіх, хто вірить, що мистецтво після деконструкції можливе. Ба навіть більше, для всіх хто думає, що деконструкція є передумовою існування життєздатного мистецтва.

Юрій Грицина