ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
 Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
1 рок 3 місяця 13 днів тому
(22/3/2008)
 
Роман Піщалов
КИЇВСЬКИЙ ІНДІПЕНДЕНТ 1987-1994


Період кінця 1980-х – початку 1990-х в Україні відзначився сплеском активності в самодіяльній музиці як головній формі творчого самовираження молоді. Тоді з’явилося кілька гуртів, які заграли самобутню музику і які можна б було об’єднати під загальною назвою „індіпендент”.

Відразу слід зазначити, що „індіпендентом” гурти, про які йдеться нижче, назвати можна умовно. В країні, де фактично не було „діпендентів” (поп- чи рок-зірок, які б збирали стадіони, записували платівки, що розходились б мільйонними накладами, працювали б на великі звукозаписуючі компанії), не могло бути й „індіпендетів”. Таким чином в цій статті це слово вживається не стільки в значенні „комерційної незалежності від великої музичної промисловості”, скільки для маркування „широкого руху в поп-музиці, що почався в часи пост-панку 1970-х і тривав до 1990-х”.

Наприкінці 1980-х висунулися два центри незалежної музики – Київ і Харків. У цих містах записувалася і грала величезна купа гуртів. Цей огляд присвячений Києву з тієї причини, що матеріал – як музичний, так і біографічний – про некиївських артистів знайти майже неможливо. Навіть щодо київських гуртів цей огляд не є вичерпним. Проте сподіваюся, він дасть добре загальне уявлення про найцікавіші з них.

Російські „неформальні” гурти (себто, ті, що працювали за межами філармонійної системи і не отримували підтримки від Держконцерту) ще мали якийсь шанс стати відомими широкому загалу слухачів, мати свою музику виданою та розповсюджуваною. Всесоюзна фірма грамзапису „Мелодия” свого часу випустила вінілові платівки навіть Центру й Странных Игр – гуртів взагалі-то не дуже популярних. Для української ж музики ні в Радянському Союзі, ні пізніше в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х не знайшлося ані державного, ані комерційного чи „підпільного” видавця. Як щось і видавалось, то за кордоном – у Польщі, Німеччині, Канаді.

Відповідно не існувало ніякої мережі розповсюдження музики. Музиканти, які не мали доступу до множувальної техніки, випускали свої альбоми на касетах з оформленням в одному примірнику. Слухачі ці альбоми або записували на нечисленних студіях звукозапису (за гроші), або просто переписували у знайомих.

Київський індіпендент був аполітичним. Ні в текстах, ні в назвах пісень, ні в іміджі питань політичних не торкалися. Ніяких закликів до революції чи вимог соціальної справедливості, ніякого бунту, ніяких провокацій. Пригадуються лише кілька випадків, які могли б претендувати на виключення, – це гурт з фривольною назвою Хезболла та епізодичний виступ Im Westen Nichts Neues, під час якого одну зі своїх пісень музиканти присвятили Ірландській Республіканській Армії.

Відбувалась активна міграція людей з одних проектів в інші й назад. Виникали ситуативні творчі об’єднання (типу, Самшит Не Сахар (Иван Самшит + Цукор Біла Смерть) чи Город-спутник (Іванов Даун + Шейк Hi-Fi + Цукор Біла Смерть) тощо) на пару-трійку концертів чи записів. Деякі з них виявлялися доволі цікаві.

Були „зірки” (про них, власне, ця стаття), але ці „зірки” сяяли для невеличкої групи ентузіастів і завсідників тусовок. Маси найцікавіше проґавили. Як завжди.



ВОПЛИ ВИДОПЛЯСОВА
Танці
CS, Фонограф, 1989

Головною молодіжною музикою 1980-х був геві-метал. Геві-метал був у кіно про проблеми молоді, у суспільно-політичних програмах на ТБ, на парканах (у вигляді графіті HMR – heavy metal rock), у „Фонографі” (музичній сторінці газети „Молода гвардія”, київському еквіваленті музичного щотижневика). Геві-метал не вилазив з вух слухачів; він фактично оселився там. І, звичайно, метал грала маса груп. У В.В. теж були „важкі” коріння.

У 1983 році в Київському політехнічному інституті з’явилась метал-група SOS, до складу якої увійшли Юрій Здоренко (гітара, вокал), Олександр Піпа (бас) та Ігор Крук (барабани). Приблизно рік поганявши рок-рифи, Здоренко і Піпа зрозуміли, що з металом їм не по дорозі й невдовзі знайшли собі нове захоплення – радянську естраду 1960-х. Пісні Міансарової, Бабаджаняна, Обозінського стали одкровенням, до якого в 1986 році забажали долучитися також Олег Скрипка (вокал, баян, саксофон) і Сергій Сахно (барабани). В.В. дебютували наступного року на „Параді ансамблів” Київського рок-клубу, на якому стали переможцями конкурсу „Симпатії публіки”. З тих пір симпатії публіки завжди були на боці групи. Пройти повз їхній стьоб-рок (чи фолк-панк – кому як більше до вподоби) могла тільки людина без серця. 1989 року на касеті вийшов їхній перший альбом – збірка написаних за два перші роки існування гурту пісень.

Коронний номер альбому – пісня „Танці”. Текст – іронічно-сторонній погляд на нехитре дозвілля селян чи міщан (з райцентру). Після важкого трудового дня працівники віддаються танцям – універсальній розвазі простого люду. Танцювати вони збираються у клубі. Можна уявити собі цей клуб: будинок у неокласичному дусі з портиком, що спирається на чотири колони – він чи то імітує, чи то пародіює давньогрецькі храми; таких у Радянській Україні було споруджено тисячі. Танці ми бачимо очима мешканця великого міста. Точніше, робочого передмістя великого міста. Розповідач скоріше за все нещодавно з села переїхав до міста працювати на заводі. Він вже не селянин (принаймні, таким себе вже не вважає), але ще й не міський житель. Він водночас глузує зі своїх колишніх земляків і заздрить їм. Він сам би залюбки пішов на танці, бо насправді не знає іншого дозвілля. Інше йому не доступне, воно за межами його уяви. Він – „селюк”. Музика цілком відповідає тексту. Триакордний рок перевантажено кліше настільки, що він нагадує заразом всі рок-пісні минулого й майбутнього. Кіч нагнітає забута металістами гітара. „Саспенс” у кінцевому програші призначений закинути „танцюристів” на „сьоме небо” – ансамбль витримує довгу паузу, аж поки вокаліст не заволає на екзальтовану публіку: „Та-та-та-танці! Танці! Танці! Танці!” На якусь мить навіть здається, що цей загальмований твіст ось-ось виплигне із штанів кічу. Але драматичне „па” не вдається, і він так і застигає в штанях, з розкинутими у всі боки руками-ногами та дурнуватим виразом обличчя напівселюка-напівміщанина.

Цей гіт всіх часів є переробкою (ледь не написав „підробкою”) іншого гіта всіх часів “Da Da Da” німців Trio. Очевидно, ударники колгоспного рокенроллу мали свої секретні лази через залізну завісу і підслуховували не тільки радянську естраду, а й німецьку нову хвилю.

Згодом гра на естрадно-лабуських кліше поступилася ліричному співу про любов, мрії, весну і т.п. Відтворити інтонації, притаманні в 1980-і В.В., у 2000-і намагається тріо Борщ, до складу його увійшло двоє учасників В.В. – Здоренко (колишній) та Піпа (теперішній).



ИВАН САМШИТ
Telekom
CS, Naza, 1995

Попри поширення наприкінці 1980-х синтезаторів (навіть серед ресторанно-весільних лабухів, у яких вони поступово витіснили всі інші інструменти крім бас-гітари) цікавого електро-попу (техно-попу) в Україні не було. Доти, доки восени 1988 року в музичній студії театру ім. Лесі Українки не синтезували Иван Самшит. У синтезі взяли участь Петро „Пітер Дайн” Кузьмичев (вокал) і Дмитро Петішкін (клавішні). До Иван Самшит Пітер Дайн грав у найрізноманітніших гуртах – від бітломанського Земляничные Поляны до неоромантичного Республика. Дует вокаліста й інструменталіста – річ звичайна для синтезаторних проектів 1980-х (згадаймо Soft Cell, Pet Shop Boys, Erasure чи Modern Talking). Нашому дуету, правда, в якості продюсера та музиканта постійно допомагав ще Руслан Жовнірович (відомий також як Жора Попс).

Иван Самшит утворився як студійний гурт і негайно після утворення взявся до продукування домашніх магнітоальбомів. Точна номенклатура виробленого невідома, але є відомості непідтвердженої ревізійної перевірки, за якими світло побачили: „Правило левой руки” (1989), „Говорит и показывает” (1991), „Чики-пуки блюз” (1991), “Telekom” (1992), “Undo” (1993), “Impedance” (1993), „Музыка утех” (1995), ”Rigor mortis (via lascivia)” (1995).

1995 року лейбл Naza (чи то підприємство самих музикантів, чи то їхніх друзів) видав кілька альбомів Иван Самшит на касетах. Серед них і “Telekom”, до якого увійшли пісні, записані в 1990-92 рр.

З перших дзвінких звуків синтезатора чутно, „звідки ростуть ноги” – з Kraftwerk. Невпинний біт, нескладні мелодійні лінії, романтичні тексти. Чутно також, що крім Kraftwerk (і, можливо, Depeche Mode) не обійшлося без впливу ще одних героїв електронного мінімалізму. В рок-н-роллі, що проривається крізь науково-фантастичне марення у піснях „Мой нежный друг” та „Авиатор”, відлунює синті-рокабіллі Suicide (теж дуету, до речі). Так Иван Самшит всього лише продукт схрещення Kraftwerk з Suicide? Не зовсім так.

Kraftwerk балансували не межі футуризму і ретро. Роботи, синтезатори, калькулятори, манекени як досконалі замінники людей – це футуризм, а однакові червоні сорочки, чорні краватки, автобани, транс-європейський експрес – це, безумовно, ретро. Фашистське ретро. Иван Самшит теж балансують на грані між футуризмом і ретро. Тільки не в інтер’єрах німецького конструктивізму, не на залізобетонних проммайданчиках, а на залитому сонцем морському узбережжі, де серед вічнозелених пальм прогулюються вдягнуті у просторий білий одяг люди. Ззасмаглі, усміхнені, привітливі, оптимістичні. Перед очами прокручується радянська кінохроніка: заслужений відпочинок трудівників народного господарства на Півдні. Гедонізм на сезон. Якщо музика Kraftwerk – це музика інженерів-конструкторів, науковців-експериментаторів, людей з проектних бюро, то Иван Самшит – це шансоньє, льотчики, романтики, життєлюбці. Навіть „технократичні” „Гало” чи „Kraftvektor” (є на альбомі пісня і з такою назвою) звучать зовсім не клаустрофобно. Ніби на ілюстрацію цього чоловік на обкладинці дивиться вгору, його обличчя звернене назустріч блакитній далечіні, назустріч безмежжю, назустріч свободі.

У квітні 2007 року київський лейбл Quasi Pop видав компакт-диск – збірку „найкращого” від Ивана Самшита під дотепною назвою “Essential Shit”.



ИВАНОВ ДАУН
Best Urban Technical Noises
CS, самвидав, 1991

Загальновідомо, що тексти поп-пісень – річ умовна. Вони відіграють роль „обов’язкового навантаження” до музики. Так заведено, що поп-музика – це переважно пісні, а в піснях мають бути слова. Хоч про рози, хоч про загрози, але мають бути. Хоч якісь. Иванов Даун довели ідею обов’язкового навантаження з необов’язковим змістом до логічного завершення – пісні були, але співалися на невідомій мовознавцям даунській мові. Ця мова навіть мала свій алфавіт: назви пісень писалися особливими даунськими літерами – щось середнє між дитячим примітивізмом і шпигунським шифром.

Касета “Best Urban Technical Noises” була записана в студії Будинку вчених у складі: Олексій „Макет” Дігтяр (гітара, вокал), Олексій “Салех” Салеханов (гітара), Ігор „Кіцик” Вислоух (бас) та Ігор “Філя” Фількін (барабани). Ніде ніколи офіційно не видана, вона містить найкращий набір експериментальних штучок з початку 1990-х. Гітарний нойз шалений і колючий у всій красі представлений у “Tua (Jazz)”, “Dawn”, “Tech-Von-Tech”. Хоча й у не такому нелюдському варіанті, як на концертах. На концертах слухачі часто просто не витримували і залишали зал – гурт виявлявся занадто лютим для них. Найбільшим гітом була „Никогда не смотри мне в глаза” – одна з небагатьох пісень Иванов Даун на „нормальній мові”. Монотонна, нестерпно-нескінченна в своєму нагнітанні напруги, так і не знайшовши для себе гідного фіналу, вона не закінчується – просто розривається на гострі осколки гітарного скреготу.

За браком інших аналогій співака і гітариста гурту, Макета, тоді порівнювали з Джимі Гендріксом. Порівняння взагалі-то не зовсім коректне. Макет стриманіший. Не так часто впадав в істерики. Якщо він і схожий на Гендрікса, то, можливо, на того Гендрікса, який звучить у “Third Stone From The Sun”. Крім того Иванов Даун рішуче порвали з будь-якою народністю, в тому числі й блюзовою. Ніяких загравань з фольклором. Це була справжня міська (урбаністична) музика тотального відчуження. Музика про людину в чужому їй середовищі, чужу навіть самій собі.

Наприкінці 1991 року Салех, Кіцик і Філя залишають Макета, щоб сформувати Шейк Hi-Fi, і гурт практично припиняє своє існування. Результатом спроб реанімувати Иванов Даун у 1994-95 рр. стали епізодичні виступи та кілька записів, сприйнятих публікою без особливого ентузіазму.

“Best Urban Technical Noises” – єдиний напевне існуючий альбом Иванов Даун. Відомі й інші записи – ”Esten-Kha”, “Si-Da-La-La”, „Концерт у Болгарії”, “Demo”, але вони схожі радше на компіляції невідомих шанувальників Дауна, ніж на повноправні релізи. А якщо взяти до уваги їхню (не)доступність слухачам, їх справедливо можна занести до розряду міфічних записів. І це дуже прикро для групи, до розуміння музики якої ми, схоже, підступаємо тільки тепер.



КОЛЛЕЖСКИЙ АСЕССОР
Sex Bomben auf Engelland
CD, Igun Shakor, 2001

Коллежский Асессор називали „абсолютно оригінальним гуртом”. Якщо це й перебільшення, то невелике. Асессор важко з кимсь порівняти, навести якісь аналогії, приписати до якогось жанру. Це гурт без коріння, хоча й не без впливів – в активному обігу абсурдистська поезія, музичний авангард, театр, психоделічна музика.

Група дебютувала у квітні 1987 року на „Рок-діалозі”. На тому концерті Коллежским Асессором були: Василь Гойденко (гітара, клавішні, вокал), Олександр Києвцев (бас), Гліб Бутузов (гітара), Валік Моісеєв (барабани), Олексій Гаєнко (гітара), Олена Пашенькова (клавішні, вокал). За півроку троє останніх пішли, і гурт більш-менш стабілізувався у складі Гойденка, Києвцева, Бутузова й Олексія Ринденка (барабани). Більш-менш, бо музиканти – особливо гітаристи – йшли і поверталися по кілька разів на рік, а то й на місяць. Незмінним учасником гурту завжди був і залишається тільки Василь Гойденко.

Кращим альбомом київських панік-рокерів (панік- від „панічний рок” – самоназви стилю) багатьма вважається „Колл Асс” (1989). Я не чув його тоді, коли він вийшов, тому враження від нього могло б бути й іншим, але сьогодні він звучить трохи змарнілим. Можливо, через те, що не існує вже того міста Київ, атмосфера якого відчувається на цьому записі. Тобто Київ є, але він став іншим. На записі ніби відчувається атмосфера напівсонного, неметушливого міста без казино, жовтої преси та автопробок. Записаний на піку творчої активності, „Колл Асс” містить усе те, чим завжди був Коллежский Асессор: ігнорування будь-яких правил звукозапису, жахливий підвальний звук, ніби плаваюча гітарна, туманно-меланхолійна музика, навіяна чи то американською психоделією 1960-х, чи то англійським панком 1970-х.

Якщо говорити про „класичні роки”, то з записів 1980-х „В.С.С.Ы.К.И.” (1988) здається найбільш вдалим. Він якісь оптимістичний. І визвучений краще. Звук на ньому прозорий, що робить його претензійну (у доброму значенні цього слова) гітарну музику доступнішою для сприйняття.

Записаний у студії москвичів Звуки Му „Ядивод боится Землю” (1989) демонструє, як незграбна, негнучка, але самобутня музика аматорів-самоуків у спробі переродитися на гутаперчевий альтернатив-поп перетворюється на Страховисько Абсолютної Напівавтентичності.

Альбом “Sex Bomben auf Engelland” (2001) формально не входить у часові рамки цієї статті, але він, як би неочікувано це не звучало, є найкращим у доробку Коллежского Асессора. Він був записаний в майже оригінальному складі 1980-х: Василь Гойденко – гітара, вокал; Гліб Бутузов – гітара; Олексій Ринденко – барабани; і тільки замість Олександра Києвцева на бас-гітарі грає Олександр Кахановський (Цукор – Біла Смерть). Рекомендована в буклеті „для клубного прослуховування на великій гучності”, музика цього альбому, звичайно, ніякого відношення до „ґоа-драм-ту-степ-чилл-аутів” не має.

Коллежский Асессор – гурт різний, гурт з різними личинами. То він театрально-сюрреалістичний, то анти-рок-н-рольно-демонічний. Якщо ж судити з “Sex Bomben auf Engelland”, то на початку 2000-х Коллежский Асессор був головною гаражною групою України. Саме так – по-аматорськи, некомерційно і щиро – звучить цей альбом. На фоні барабанів, що бухають так, ніби вони були записані в жахливих акустичних умовах десь у підвалі на один мікрофон, завивають примочки, що вийшли з вжитку років десять тому. Альбом записували майже три роки, тому, можливо, він місцями і звучить як твір музикантів, які трохи втомилися від власного музикування. Можна тільки здогадуватися, яких сліз, поту та крові коштувало Асессору записати музику, яка не може розраховувати ані на спонсорську підтримку, ані на культовий статус серед „просунутої” молоді, ані на визнання мас.

Центральна п’єса альбому – „Старость. Болезнь. Смерть (Свобода. Равенство. Браство)”. На п’яти композиціях, що йдуть перед нею, гурт ніби готується, ніби розігрівається перед боєм, ніби ухиляється від обов’язку зробити слухачеві катарсис: то „марш” заграє з приводу 19-ї річниці Коллежского Асессора, то „гопак” „Конфетки челом били”. Аж ось вирішує та робить свою заяву: „Да. Теперь видно, в чем дело: // Твое тело совсем огрубело. // А бывало, что плясало даже!” Пісня вибухає, несеться як божевільна по коридорах хворо-тверезої голови Асессора як у прискореному кіно, сахається власного відображення, тікає від власної тіні. На наступній пісні „Я не знаю как” музика міняє вбрання по ходу дійства (я вже згадував про личини). Цей „маніфест проти гомосексуалізації суспільства” („Я не знаю, как, ну не знаю, как // Мальчик может с мальчиком. // Я не знаю, как, я не знаю, как // Девушки друг с дружкою”) починається „легко” як ненав’язливий сьорф-рок. Повихлявши з боку в бік, обертається навколо своєї осі, перетворюючись на блюз, а потім кидається об землю, щоб обернутися симфонічним роком.

“Sex Bomben auf Engelland” – це останній на сьогодні альбом гурту, але не останній альбом Асессора. Під назвою Коллежский Асессор у домашніх умовах продовжує записуватися соло Василь Гойденко. Крім “Sex Bomben...” на компакт-дисках з’явилися ще „Колл Асс”, „В.С.С.Ы.К.И.” та „Военная музыка”. Всі вони видані в Росії.



РАББОТА ХО
Репетиция без оркестра
CD, Мистерия звука, 2001

Раббота Хо виникла на уламках „Вавилонської вежі”. Троє з учасників гурту Вавилон – Сергій Попович (гітара, вокал), Ігор Грановський (клавішні) та Костянтин Довженко (барабани) – сказали „ґудбай” назві, яку забрав із собою четвертий – Юрій Михайличенко (бас), і знайшли собі нову „рабботу”. Перший концерт зіграли у квітні 1988 року. Раніше того ж року Раббота Хо – разом з В.В. і Коллежским Асессором – створила Рок-артіль. Це альтернативне Київському рок-клубу творче об’єднання проіснувало більше року.

Їхню музику називали „авангардом”. Думаю, це занадто сильне визначення для імпульсивного шумового потоку, який видавали „рабботарі”. Більшість пісень альбому „Репетиция без оркестра” (записний у 1989) зроблена за нескладною схемою: барабани та синтезатор створюють ритмічно-мелодичний рисунок, на фоні якого дзвенить флажолетами і підтяжками гітара. Вона відпущена в умовне „вільне плавання”. Умовне, бо насправді гітара, синтезатор та барабани настільки близько стоять один від одного, настільки щільно один до одного підігнані, що стає якось не по собі. Таке враження, що лежиш у домовині: не поворухнутися, темрява, і повітря з кожною хвилиною стає все менше і менше. І ніякою композиційною складністю таку задушливість виправдати неможливо. В чому причина? Думаю, в претензійності, в претензії на створення досконалого продукту, який виявляється продуктом перепродюсованим. „Навертаєш” всього-всього, а виходить безрадісна музика. Безрадісна „нова хвиля”.

Після розпаду гурту в 1990 році і перетворення Рабботи Хо в соло-проект Поповича претензійність стала домінувати. „Танец” (1991) – це вкрай претензійний альбом амбітного розумника. Хоча сам Попович грає на гітарі, здається, що головним інструментом на альбомі є ритм-машинка: вона рельєфно випирає на передньому плані, вистукуючи складні ритмові рисунки. Можна тільки уявити собі, скільки часу було приділено її програмуванню. Якось на одному концерті Попович навіть представив драм-машину „Лель” як одного з учасників Рабботи Хо. Є в цьому жесті щось нігілістичне. Розчарований у людях, тепер я кохаю машини, в компанії яких я гостріше відчуваю свою самотність. Ніхто мене не розуміє. Ніхто не розуміє мого музичного мислення. Третім музикантом – на додаток до гітариста та ритм-машини – на „Танце” був басист Микола Ігнатенко.

На додаток до вищезгаданих існує ще запис „Гадкие лебеди”, зроблений Поповичем разом з сесійним клавішником Віктором Пушкарем (Blemіsh) і виданий 2001 року на компакт-диску лейблом JRC.



ЦУКОР – БІЛА СМЕРТЬ
Манірна музика
CS, Koka, 1991

Попри заявлені музичні орієнтири (Joy Division, Xmal Deutschland, Coil, Japan, Dead Can Dance, Swans, Birthday Party, Butthole Surfers), Цукор – Біла Смерть тяжіли не до депресивного пост-панку, а радше до „неврастенічного бароко”. Хоча депресії в їхній музиці вистачало.

Всі пісні на „Манірній музиці” (1991) зіграні на акустичних і електричних інструментах, які кружляють навколо жіночого співу. Назва касети говорить саме за себе – це дійсно манірна музика. Так манірничає неврастенік. Знервовані п’єси, що загрожують перерости в істерики. Музика накручує саму себе, саму себе шпиняє та підставляє собі ніжку. На фоні декорацій, що обертаються у репетитивній зацикленості інструментальних пасажів, біжить голос-маріонетка, яка, здається, ось-ось або знепритомніє, або сигане в самогубний політ зі сцени. Щось від маріонеток відчувається й в грі музикантів – вони ніби слухаються невидимих ниточок і справно смикаються у визначеному невидимою рукою часі. Це безспокійна, але не безладна музика. В ній багато параної, місячного сяйва, косих поглядів, нервового виснаження і сюрреалізму.

„Манірну музику” було записано в 1990 році у складі: Світлана Охріменко – вокал, клавішні, Таміла Мазур – віолончель, Олександр Кохановський – фортепіано, Євген Таран – гітара.

Крім зазначеного вище між 1989 і 1993 роками були записані наступні альбоми: „Лилеи и амариллисы” (1989), „Рододендроны” (1990), „Новые неженки” (1990), „Село” (1993). „Манірна музика” та „Село” доступні на польському лейблі Koka.





ШЕЙК HI-FI
Isn’t May Dream – Sonic Dream
CS, Koka, 1994

Шейк Hi-Fi організували колишні учасники Иванов Даун Андрій Саліхов, Ігор Вислоух та Ігор Фількін, і на концертах вони звучали як своєрідне продовження Дауна. Грали щось, що нагадувало нью-йоркський ноу-вейв – шумну агресивну гітарну музику, яка відреклася і від блюзу, і від фольклору. В студії гурт звучав зовсім по-іншому. Якщо в Україні була музика, яку можна було б назвати індастріел (чи пост-індастріел), то це музика альбому “Isn’t May Dream – Sonic Dream”. Кожна пісня створена з кількох звукових і шумових шарів, які опираються де на монотонну гру басу („Пожалуйста”), де на буркотіння синтезатору („Свист”). Лиховісні закляття промовляє голос, пропущений через „дісторшен”. Звучить зловісно, майже демонічно. Як запрошення до чистилища. За гудючою завісою басу чуються скрегіт, виск, крики. Когось ґвалтують. Кого? Слухача. Хаос зростає, аж доки не самоусувається під кінець останньої, сьомої пісні „Золото”. Чистилище розсмоктується. Жах відміняється. Це був лише сон.



ЯРН
Вербное воскресенье
CS, самвидав, 1993

Всі музиканти так чи інакше надихаються – крім всього іншого – музикою минулого. Хто недавнього, хто далекого. Більшість київських музикантів за натхненням зверталась до англо-американської рок-музики 1970-80-х. Олександр Юрченко (цимбали, електричний смичковий бас), Іван Москаленко (бас-гітара, ритм-машина, електричний смичковий бас), Леонід Белей (акордеон) і Ольга „Птіца” Гориніна (вокал) дивилися ж набагато далі – аж у середньовіччя.

Обох міні-альбомів групи – „Ярн” (1992) і „Вербное воскресенье” (1993) – торкнулася нова хвиля, але домінуючим настроєм на них є не свято невротичної неслухняності, а туга вічної осені. Холодним вогнем палають на них багаття Нового Середньовіччя. Домінують цимбали, мелодійний бас і барабан, який відбиває ритм, запозичений чи то в пісні солдатів-найманців, чи то в жалобному канті про нещастя чуми. Жіночий спів приглушено, він лунає ніби взагалі окремо від музики. Скоро подібного штибу пісні стали вироблятися в Європі у великій кількості, вони почали асоціюватися із субкультурою нових – відносно до старих IV-V ст. – ґотів. Проте на початку 1990-х ще існував простір, вільний від штампів, і в межах якого навіть серйозність не виглядала кумедною. Як спеціальний гість у записах брав участь Євген Таран.

Впродовж 1993-1994 рр. учасники Ярну також виступили в якості акомпануючого складу Фоми (майбутнього вокаліста Мандрів) на трьох збірках пісень останнього, а Юрченко записав свою Симфонію №1 „Лічи до ста”. Зіграна на саморобному струнному інструменті, вона звучить як щось середнє між творами американських композиторів-мінімалістів і японських рок-імпровізаторів: кілька шарів музики, рухаючись хвилеподібно, накладаються один на інший, переплітаються й утворюють глибоку перспективу: брязкіт, луна і погойдування на звуках, які, здається, не стільки зіграні, записані і почуті, скільки уявлені.



DAS LANGSAMES STEUER
Konzerte 17 Mai 1994
CD-R, Quasi Pop, 2002

На початку 2001 року непомітно для всіх на Quasi Pop вийшов компакт-диск ”Das Langsames Steuer. Повільне Кермо”. Власне випуском диску давно неіснуючого гурту київський лейбл сповістив про своє народження. Цей диск став його дебютом.

Олександр Нетребчук, Юрій Мисливець, Олеся Січкіна, Андрій Негреску, Ростислав Коваль як Langsames Steuer зібралися 1991 року. Зібралися, щоб... поспівати пісень німецькою. Langsames Steuer були єдиним німецькомовним гуртом Києва (і, скоріше за все, й всієї України). Цікаво, що могло б ховатися за вибором німецької як мови текстів і мови спілкування з публікою (до публіки зверталися виключно німецькою)? Думаю, не тільки піжонство. Що приходить в голову перше, коли чуєш німецьку? „Гітлер капут”, „шмайсер”, „генде гох”. Агресія. Наступ. Напір. Для того, щоб німецька звільнилась від асоціації з агресією, має пройти ще не знаю скільки часу. Німецька – це міцний залізобетонний вал, що тягнеться з землі до неба і з сходу на захід. Німецька – це сила. Вони призвана спочатку встановити дистанцію, підкреслити відмінність, а потім загіпнотизувати та підкорити маси. Приблизно так це мало би працювати. Проте не спрацьовувало: маси не підкорювалися і на концертах нойзовий інді-рок сприймали прохолодно, хоча і йшлося там радше про Einstьrzende Neubauten і DAF, ніж про Messerschmitt і Junkers.

За три роки свого існування гурт записав два магніто-альбоми – ”Das Langsames Steuer” (1993) і „Добряче вино” (1994). За життя групи видані вони не були. З них і складається згаданий вище диск 2001 року.

2002 року на Quasi Pop вийшов ще один компакт-диск – ”Konzerte 17 Mai 1994”. Це запис виступу Langsames Steuer, котрий відбувся 17 травня 1994 року в Українському домі (музеї В. І. Лєнiна), у Києві. Виступ можна вважати видатним з двох причин. По-перше, на ньому група виконала практично всі свої пісні, в тому числі безперечні гіти "C4F/Feiner Wein", "Abends bin ich tolerant", "Eldorado", "Von Zeit zu Zeit". Звук на концерті і, відповідно, на записі – це саунд Langsames Steuer у всій красі: меланхолійні мелодії, похмурі „готичні” клавішні, гітари, що дзижчать, шалена ритм-машина. По-друге, мені здається, цей концерт поставив крапку в періоді, коли в Києві з’явилося (і зникло) кілька музикальних колективів, що спромоглися запропонувати кілька оригінальних ідей і записати кілька цікавих платівок, про деякі з яких тут йшлося. Невдовзі після концерту зникли й Langsames Steuer.



На кінець хотілося б сказати про дві збірки, на яких міститься музика київських незалежних гуртів початку 1990-х і які – в це важко повірити, але це правда – ще можна знайти у посилторгах.



VARIOUS ARTISTS
Новая сцена. Underground From Ukraine
CD, What’s So Funny About, 1993

Це історичний реліз, оскільки, здається, він є першою спробою антології українського музичного підпілля 1980-90-х. Також цікаво (і симптоматично), що інтерес до української музики виявили не в Україні, а в Німеччині – саме там збірка й вийшла.

Під „Новою сценою” на початку 1990-х розуміли альтернативну музику Харкова. З нею автор збірки, напевно, був краще знайомий, звідси очевидно й її назва. Склад учасників відповідає назві: „підпілля з України” представлено переважно харків’янами. З чотирнадцяти наявних на диску гуртів з Харкова вісім, зокрема: Чичка Дричка, Товарищ, Черепахи, Казма Казма, Гнида, Эльза, Игра, Чужой. Але не обійшлося без киян – представлені треки від Иванов Даун, Цукор – Біла Смерть, Раббота Хо, Шейк Hi-Fi, Коллежский Асессор. І є навіть один проект з Чернігова – Фоа Хока.



VARIOUS ARTISTS
Між дощами та засухою. Ukrainian Underground Sampler 1991-2001
CD-R, Quasi Pop, 2001

Тринадцять треків тринадцяти виконавців, серед яких як герої цього огляду (Цукор – Біла Смерть, Иванов Даун, Langsames Steuer, Иван Самшит, Ярн), так й інші легенди 1990-х (The Хостільня, Реликтовые Грузовики, Fleur, No Fly Zone, Фоа Хока, Осколки Сна, Inner Silence, Звiрята Суфiни). „Все краще з точки зору Quasi Pop.” Принаймні щодо половини треків з точкою зору Quasi Pop не можна не погодитись.







Література

Адольфыч. Критические заметки о киевском роке, або Пес бреше, бо співати не вміє. – В журн.: „Гучномовець”, Київ. №1, 1988.

Грязнов Гр. Муки и радости Коллежского Асессора. – В журн.: „Субъектикон”, Київ. №2, 1988.

Дансівник С. Даєш танці! – В бр.: Музична студія „Фонограф”. Дайджест 1989. Київ, 1989.

Євтушенко О. „Асесор” помер, бо живе... – В газ.: „Молода гвардія”, Київ. 20 червня 1990. (Музичний випуск „Фонограф”. №108).

Євтушенко О. „Колізей чекає! Інтерв’ю з Є. Тараном і А. Синяковим. – В газ.: „Молода гвардія”, Київ. 3 жовтня 1990. (Музичний випуск „Фонограф”. №117).

Єжова Т. „Іванов...” з провулку Тупого. Інтерв’ю з О. Дегтярем. – В газ.: „Молода гвардія”, Київ. 9 жовтня 1991. (Музичний випуск „Фонограф”. №138).

Інф. „Гучномовець”. Артільники на підряді. – В бр.: Музична студія „Фонограф”. Дайджест 1989. Київ, 1989.

Інф. „Гучномовець”. Ієрогліфи Рабботи Хо. – В бр.: Музична студія „Фонограф”. Дайджест 1989. Київ, 1989.

Інф. „Фонограф”. Цукор тільки на експорт. – В газ.: „Молода гвардія”, Київ. 15 травня 1991. (Музичний випуск „Фонограф”. №134).

Катериненко Н. Чиновник из подполья. Интервью с В. Гойденко. – В газ.: „Столичные новости”, Київ. 30 червня-6 серпня 2002.

Коблов А. Иванов Даун. – В журн.: „Контр*Культ*Ур’а”, Москва. №3, 1991.

Коблов А. Раббота Хо. Танец. Начало проекта, 1990 год. – В журн.: „Контр*Культ*Ур’а”, Москва. №3, 1991.

Коллектив авторов. Песенка из мультфильма „Мнение дебила”. – В журн.: „Контр*Культ*Ур’а”, Москва. №3, 1991.

Кушнир А. Вопли Видоплясова: Танці. – В кн.: Кушнир А. 100 магнитоальбомов советского рока. „Аграф”, „Крафт+”, Москва, 1999.

Кушнир А. Иванов Даун: Best Urban Technical Noises. – В кн.: Кушнир А. 100 магнитоальбомов советского рока. „Аграф”, „Крафт+”, Москва, 1999.

Кушнир А. Коллежский Асессор: Колл Ас. – В кн.: Кушнир А. 100 магнитоальбомов советского рока. „Аграф”, „Крафт+”, Москва, 1999.

Кушнир А. Раббота Хо: Танец. – В кн.: Кушнир А. 100 магнитоальбомов советского рока. „Аграф”, „Крафт+”, Москва, 1999.

Николаев Е. Заметки рядового зрителя. – В журн.: „Гучномовець”, Київ. №1, 1988.

Шаманський Ш. Селф-мейд-мени з „Асесора”. – В бр.: Музична студія „Фонограф”. Дайджест 1989. Київ, 1989.



Інтернет

В.В.: http://www.vopli.com.ua

Коллежский Асессор: http://evermusica.com/asessor

Макет (Иванов Даун): http://maket.kiev.ua

Раббота Хо: http://www.rabbota-ho.kiev.ua