ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
 Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
1 місяць 21 доба тому
(22/3/2008)
 
Вініловий наркоман




BILLY BAO
R’n’r Granulator
CD, w.m.o/r, 2005


Біллі Бао – нігерієць, який кілька років тому переселився з Лаґосу до Більбао (Країна басків). Там він зібрав панк-гурт, до якого ввійшли кілька аргентинських та іспанських музикантів. Зокрема на “R’n’r Granulator” грали: Біллі Бао (гітара, вокал, комп’ютер), Анла Куртіс (гітара, електроніка), Пабло Реше (електроніка), Хав’єр Еркізіа (гітара, електроніка), Альберт Лопес (барабани) і відомий Маттін (гітара, комп’ютер).

Назва альбому сама собою налаштовує на пошук у музиці цього самого „гранулятора рок-н-ролу”, на вслуховування в намаганні розчути нотки демонтажу рок-н-ролу, його викриття, розвінчування, подрібнення, розпилення. Вже не підлітки віддають данину музиці свого отроцтва, музиці, якою захоплюються, і щодо якої розуміють, яка вона до відрази дурна. І перші дві композиції ніби відповідають очікуванням почути „переоцінку цінностей”. В “Dame Kritmo” рок трансформовано в загальмований ноу-вейв гітаристів-кубістів. Шумна, безшабашно-невимушена музика потроху уповільнюється, щоб у “Evapogoration” вибухнути драйвовим панком. В цьому треку справа й доходить власне до гранулювання. Давши музиці трохи подригатись, її ріжуть на маленькі шматочки, які, відокремлені один від одного паузами, спочатку зависають як водяні кульки у невагомості, а потім жмакаються як пластикові стаканчики. Звук проривається ніби через несправні динаміки. Хрум-хрум.

Ось, здавалося б, все і стало з цією музикою зрозуміло. Рок-н-рол – такий любий і такий ненависний – деконструйовано і знешкоджено. З цирком дрібних підліткових пристрастей покінчено. Так. Так і не так. Музиканти не дають слухачеві насолодитися цією швидкою розгадкою, не полишають його в оточенні комфортних змістів. Після двох заводних номерів гурт виштовхує слухача в порожнечу третього “El grado zero del pulso”. Тобто в майже порожнечу: у повній тиші неспішний ритм відбивається одним-єдиним барабаном. Бум. Пауза. Бум. Пауза. Бум. Пауза. І нічого. Бум. І нічого. Нічого не відбувається. Аж згодом розсіяна монотонним стуком увага переноситься на задній план, на якому барабан віддається дивною луною. Ніби якась тінь мерехтить на театральних декораціях. А десь вже взагалі за лаштунками луна утворює в повітрі фідбек-фігуру. На якусь хвилину повертаються і знову зникають гітари. Їх місце займає високочастотний писк. Потім знову на сцену виходить гітара. Наче картину, музику повернуто до нас іншим боком. На звороті залишились композиція, кольори, пропорції, перспектива, форма. Перед нами чиста динаміка полотна. Ми вдивляємось і не бачимо нічого суттєвого – це просто полотно. Нічого особливого. Фон. Але на ньому, схоже, все і відбувається.

А чи може фон вийти на передній план? Чи може фон подолати передній план, перетворитися на нього, зайняти його місце? В останньому треку, “Para ahuyentar ratas, humanos y otros insectos”, міститься натяк на відповідь на це питання. В ньому фон – це взагалі все, що в ньому є. Він не має переднього краю – тільки фон. Шумовий фон. Тобто передній план – у вигляді гаражного бенду – грає тільки на початку. Грає приблизно хвилину й зникає назавжди. А за ним вступає фон. З його тихого високочастотного писку, ще тихішого поскрипування, відлуння народженого у фідбеку звуку, що нагадує акордеон, завивання, приглушених пострілів народжується щільне відлуння вибуху, якого не було. Музика не вибухнула. Вона так і не наважилася нав’язати себе слухачеві, не зробила крок назустріч. Тим не менше все відбулося. Ми думали, що головне відбувалося перед нашим носом. Воно залазило нам у вуха, і ми охоче його туди впускали. А головне-то виявилося зовсім не там! Слід було не дозволяти передньому плану захопити себе, а навести фокус на задній план. Вся драма відбувалась там. На фоні.


Роман Піщалов