ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ
Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
1 місяць 21 доба тому
(22/3/2008)
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
1 місяць 21 доба тому
(22/3/2008)
Вініловий наркоман
 |
Pech
CD, room40, 2006
Міхаель Форфельд – активна людина в німецькій імпровізаційній музиці, перкусіоніст і винахідник власних струнних інструментів, на яких сам і грає. Райнгольд Фрідль – композитор, піаніст, керівник ансамблю нової музики Zeitkratzer, співпрацював з такими різношерстими фігурами, як Раду Малфатті, Бернгард Ґюнтер, Масамі Акіта (Merzbow), Лі Ранальдо (Sonic Youth) та Лу Рід. На цьому диску Фрідль грає всередині фортепіано – препаруючи струни та безпосереднім тертям вишаманюючи з дерев’яно-металічних нутрощів свого інструменту причавлені багатоголосі співи. Форфельд обходиться з перкусією якось так, що ударів по ній не чути, а чути переважно теж різнотемброве тертя об’єктів об поверхні. Дії обидвох музикантів зливаються в одну суцільну стихію елементарного струнно-дерев’яно-всякого-різного тертя, і всередині тої стихії, з найтендітніших і найласкавіших зародкових потирань, шляхом обережного покрокового уточнення, витончення й нагнітання, виростає цілий об’ємний органічний всесвіт, ефемерно-сріблистий, зітканий з мікроскопічних писків, ніжних скрипів, зітхань, обертонових гаркань, повисків, хропінь та звіроподібних гудків. Спектральний достаток, який вичаровують зі своїх інструментів ці двоє музикантів, послуговує як ілюстрація безнадійної неефективності та застарілості стодвадцятиголових симфонічних оркестрів у наш час. Проте настільки ж красномовною ілюстрацією цього служить практично вся камерна музика останніх ста років (починаючи, мабуть, з “Pierrot Lunaire” Арнольда Шьонберґа). Тембрових відкриттів у тій музиці вистачало. Отже, справа мала би бути не в смачних тембрах самих по собі. А радше в тому, що між ними, в тому, що ними рухає. І отут кожна секунда музики альбому свідчить про детальне чуття дуетом усіх найдрібніших натяків і сокровенностей у міжтембрових відносинах, які народжуються під їхніми руками... Так, “Pech” – це, безсумнівно, робота майстрів. Майстрів музичної органіки. Проте... глибоке розуміння музики, як суто органічного процесу, як моделі стихії, задає напрямки та обрії творчості дуже (й навіть надто) багатьом сучасним музикантам: від фрі-фолкових гіппі-дроунерів до академічних композиторів. Сьогодні настільки багато музикантів задоволені баченням музики, як чогось виключно органічного, природоподібного, – і більше ніякого, – що органіка вже давно мала би перетворитися на задушливе кліше. І цього досі не сталось, мабуть, суто через те, що є й „інший бік барикад”, на якому товпляться ще більше музикантів, які, в свою чергу, чхати хотіли на органічність і природоподібність, або ж узагалі не підозрюють про існування такого погляду на музику.
„Природоподібний” погляд на музику зовсім не (або не обов’язково) передбачає імітацію “звуків природи” чи включення в музику польових записів. Ні, він не має бути аж настільки буквальним. Він швидше передбачає моделювання життя чогось природного (простого за суттю й притім скільки завгодно ускладненого за втіленням та ірраціонального у своєму становленні) – і відбувається це моделювання в обмеженому звуковому світі довільно обраних інструментів та композиційних тактик. У кожного музиканта своя „природа”, свій погляд на її становлення. Фрідль із Форфельдом поселились у своїй скрипучо-блискучо-павутинній струнно-перкусійній інструментальній стихії і, достатньо серйозно обжившись там, змогли по-своєму змоделювати й віддзеркалити у ній всі ті непостижимі у своїй простоті природні явища, які одвіку не перестають зачаровувати людину-споглядальника. Перша імпровізація альбому, 20 хвилин. Поволі вибруньковується й виростає прекрасне повзуче дерево, огинає корінцями (нечутні для нас) мікроперешкоди в ґрунті, вистрілює на повітря паростком, витягується першими гілочками, сочиться, розгалужується, кашляє плодами, затвердіває, відсихає, зимово притуплюється, весняно буяє, відмирає, зношується, знову цвіте. Друга імпровізація, 13 хвилин. Тріщить, сварливо туркотить вогнище, в якому обламуються великі дровеняки, пурхає дим і осипаються жмутки попелу (перкусія посеред усього багатоликого тертя повертається до стишеного “старомодного” постуку, струни милосердно й марнотратно дзвенять у всіх вигинах музики). Третя імпровізація, 16 хвилин. Розлив швидкої ріки по брутальних виламах землі, розхристані грозові хмари, дикі вихроверті, болісна містерія природного тлуму, шал культивованих тембрових елементарностей... В обережній і делікатній грі музикантів не чути жодного „еґо” (альбом – чудовий зразок сучасної “egoless”-музики). Всі сили творчого „я” кинуто на колективне перевтілення у самодостатню стихію. Але, разом з тим, результат не був би настільки переконливо „стихійним”, якби за це взялись музиканти, у яких не було б таких сил і такого досвіду, які можна було би переплавити в оцю містично-криптодруїдську відданість природоподібному (яке би тоді втратило чуйну „подібність”, а відтак – і „природність”). Фрідль і Форфельд досконало володіють інструментальними техніками, напрацьованими авангардною традицією сучасності, і глибоко розуміють, як віднайти у цих техніках живу, граціозну музичність. Ці техніки, які, можливо, були задумані, як засоби для „виходу за межі тривіально-людського” в музиці, таки виконали своє завдання. Відбувся вихід поза напівраціональну метушню людини (символізовану темперованими звуковисотами і чітко метризованими ритмами) в вічний, пульсуючий, мінливий простір безмовної позачасовості, повної прообразів, райських дерев та інших див... усього того, що так швидко приїдається „людині мислячій” своєю одвічною простотою. Однак, хай там скільки „людина мисляча” буде битись головою об стінку, вона все одно муситиме визнати, що тут є рай (і що ця музика – бездоганне райське блаженство). І здавалося б, навіщо шукати з цього раю вихід?.. А все одно шукати хочеться. От халепа (So ein Pech)!
Андрій Орел |