ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ 

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
 Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

Розсилка новин
Аутсайдер @ subscribe.ru

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт


Оновлено
1 місяць 21 доба тому
(22/3/2008)
 
Вініловий наркоман




H.H.T.P. & PORTABLEPALACE
Cavitation
CD, 2005, Monochrome Vision


Цей реліз не подібний на всю іншу продукцію російського лейбла Monochrome Vision, яку мені доводилось чути. Коли я слухав його перші рази, моя увага вперто не могла відірватись від того, що звучало! І то попри те, що весь час (майже годину) звучить тільки препароване фортепіано та високочастотна електроніка, і більше нічого. Комбінації та перекомбінації з дещо приглушених дерев’яних дзвонів-акордів, з акуратною асиметричністю порозвішуваних повсюди, де тільки можна, і настільки ж всюдисущих шипучих пересипів та пописків, котрі у своєму ламкому контрапункті тендітно відтінюють як одне одного, так і фортепіано. Партія фортепіано – порівняно економна, вона керується складними стратегіями і тактиками пауз. Електроніка ж – балакучіший, поверхово нюансованіший, більш різноголосий партнер: то вона огортає все навколо ніжними (і дещо наївно-“космічними”) пульсаціями, “цикадами”, “трубними виттями”, які, однак, ніколи не затримуються і не “смакуються” довше, ніж треба; то вона проріджується до неспокійної напівпустки з диґитальних шипів і поодиноких прорізів... Усі звуки чіткі й дискретні, всі – на своїх місцях. (І вже не так важливо, що всі вони віддають певним пуританством, клішованістю, такою собі безвихідною електроакустичною ностальгійністю, – яка підкріплюється ще й моделлю якогось-там-абстрактного-явища на обкладинці, й настільки ж абстрактно-явищною назвою “Кавітація” – схожими “метеорологічними” назвами охрещували свої опуси композитори-авангардисти 1960-1970-х: “Флуктуації”, “Рельєфи”, “Простори”, “Атмосфери”...).

Отож, мінімум засобів – і максимум найрізноманітніших ситуацій та мікрозмістів. І при тому “Кавітація” – не мінімалізм, не “процес”. Досьє на сайті portablepalace з апломбом повідомляє: “митці застосовують поточні наукові знахідки, особливо такі, що стосуються феноменів хвиль, щоб досліджувати питання сприйняття та безсмертя”. Однак, “Кавітація” – не містифікування елементарної коґнітивної психології, не дроун-кокетництво з претензією на трансовість. Та й взагалі це ніякий не дроун і не постіндастріел, і тому отримати цей запис саме від Monochrome Vision було для мене приємною несподіванкою. Андрєй Савіцкій (h.h.t.p.) – людина не чужа квазітанцювальній цикл-рутині (про що свідчив його виступ під назвиськом Plesk на “Деталях звуку-2006”). Однак, “Кавітація” – однозначно не поп, і навіть не “експериментальний” поп.

“Кавітація” – це свого роду “джаз”, “кул-джаз”. Електроакустичні сузір’я з гідністю обертаються та жестикулюють, витончено проштрикуючи та розписуючи час. Ми потрапляємо в стан холодної бездомності, в стан вічного хилитання на краю. Але, – як би це не суперечило попередньому, – потрапляємо ми і в ауру вічної близькості до домівки, тої, дорога до якої чомусь назавжди забута; ми занурюємось в певний сентиментальний шлейф – ледь-ледь відчутний, і безпосередньо зовсім не чутний, але його інертність (сентимент же – один з різновидів інерції) таки робить музику невловимо ліричною, задушевною. Втім, вона майже непомітна, ця ліричність. І той її мізер, який є, перебуває під постійною загрозою бути засмоктаним кудись, подрібненим у якійсь деміургічній лабіринтовидній пащі. ...Тому аналогія з джазом – цим історично найуспішнішим сплавом гострого радикалізму й теплої сентиментальності – не дасть нам до кінця зрозуміти “Кавітацію”. (Навіть якщо елегантна настирливість її електронних мерехтінь викликає асоціацію з джазовими барабанщиками, які вишукано й стильно свінґують своїми щіточками по тарілках.)

Слухаючи “Кавітацію”, редукувати її до “задушевної музики” не вдається. І до “бездушної” – також. В деяких своїх поворотах і прихистках ця музика перетворюється на “місце” чи на “мізансцену”, ненав’язливо уподібнюється то крапанню води, то крокам, то передзвону, то піску. Але ці миттєвості (подібно як і у пізній музиці Олександра Нестерова) завжди містять у собі щось “дивне”, “зайве”, завжди виникають ніби ненароком і в підсумку залишаються хіба що натяками. Вже в наступну мить мізансцена роздмухується, розшаровується, обертається чимось геть непросторовим і чужим, прочиняється у напрямку цілком нового майбутнього, хоча складники її лишаються все тими ж. Парадоксальне й мінливе, тіло музики ходить чи то по колу, чи то по знаку нескінченності, губить свої частини і збирає їх знову, придумуючи їм інші призначення, розкидуючи все тою ж сукупністю граней, лиш інакше сконфігурованою, все нові й нові відблиски. Музика, як живий кристал.

Саме так – “Кавітація” багато в чому є якраз тим мистецтвом, яке традиційно прийнято порівнювати з кристалом (і вже тому воно – не радикальний авангард і не артефакт “пост-людськості”). Всю історію музики можна розглядати, як історію її притягування чи відштовхування до чи від оцієї ідеї кристалоподібності. У кристалоподібній музиці все – водночас і те, і не те, чим здається; визначеність дороги уживається з щомиттєвим киданням жеребу; гра і трюк обертаються молитвою; переживання зливається з моделюванням. Натомість, тим із нас, хто очікує від музики програмності, словесного змісту, соціополітичної критики, протоколювання капризних психологічних глибин суб’єкта чи міжсуб’єктивних тертів і прогалин, – та хоч якої-небудь безпосередньо відчутної погризеності життям, – тим з нас не схочеться бачити в “абстрактній” музиці що-небудь більше, ніж рукавичку без руки. Поза тим, “Кавітація” h.h.t.p. & portablepalace, вірогідно, і в майбутньому залишатиметься однією з найдовершеніших робіт, виданих на Monochrome Vision. Кришталево чисте мистецтво завжди перемагає – на своїй кришталево чистій мистецькій території.


Андрій Орел