АУТСАЙДЕР №7 | Вініловий наркоман - JANDEK

ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ

Головна
Новини
Номери
№1 Червень 2003
№2 Жовтень 2003
№3 Червень 2004
№4 Грудень 2004
№5 Липень 2005
№6 Лютий 2006
№7 Грудень 2007
№8
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова

Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"

© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт

Оновлено
1 місяць 21 доба тому
(22/3/2008)

Вініловий наркоман

	JANDEK Raining Down Diamonds CD, Corwood, 2005
	JANDEK Khartoum CD, Corwood, 2005
	JANDEK Newcastle Sunday 2CD, Corwood, 2006

З паралітичної пустки, з непевності постають все ті ж знайомі завитки, все ті ж грубі шифри й арабески, відшліфовані не стільки ремеслом, скільки плином часу. Після майже тридцяти років у музиці – та більш ніж сорока виданих альбомів – ми вправі очікувати від Яндека якої завгодно втомленості й вичерпаності. Однак, Яндек укотре підтверджує свій статус аномалії. Альбом “Raining Down Diamonds” може видатись втомленим хіба що неуважному та пересиченому вуху. (В тому числі пересиченому кубокілометрами попередніх альбомів Яндека.) Бас і голос. Ніби звучать врізнобій, але й очевидно вплетені в одну тканину, закручені один навколо одного. Тканина басу – це похмурі розгорнуті морзянки, несподівані ґлісандо та всякі інші поодинокі “вибрики” посеред монотонного бубоніння і пауз. Тканина голосу – це знаменита Яндекова анти-афектація; рухаючись у своєму витті та запинках за маршрутами, так подібними на маршрути емоцій, голос Яндека не “сподівається” добитись якої-небудь визначеності чи правдоподібності емоції, і можливо саме через це йому деколи таки вдається добитись цього. Це емпірично складна, непрозора “емоційність”. Хтозна, які внутрішні хронометри зариті в “наївній”, але вже давно зрілій театральності Яндекового співу; за якими інтуїціями чи законами прораховуються всі його тривалості, коливання, розриви і вигини?

Артикуляції Яндекового голосу ніби нема за що зачепитись – за яку-небудь “реальність”, за “експресивну комунікацію” чи “міжлюдський консенсус” – але вона все одно вперто продовжує артикулюватись, кристалізуватись у ряди анти-висловлювань. І, що важливо, при цьому музика Яндека зберігає якусь простоту ставлення до самої себе. Живучи без словника, вона стала сама собі словником; але разом із тим вона залишається чимось (у філософському розрізі) простим, неперерефлексованим – залишається “просто явищем”. Діючим словником вона муситиме стати швидше для поколінь, які приходять вслід за Яндеком, які відчувають у собі потребу засвоювати його мудрість – не “миритись” із співжиттям з музикою Яндека як із явищем, а свідомо ставити собі її за зразок, обдумувати навіть ті її аспекти й порухи, на які сам Яндек не звертає особливої уваги, словом, глибоко, близько вслуховуватись і робити для себе висновки. І музика Яндека справді дозволяє в себе близько вслуховуватись, і в певній мірі навіть передбачає це. Пісні на кшталт “You Ancient” чи “Your Visitor”, може навіть попри відсутність у Яндека таких претензій, засвідчують його як вдумливого блюз-композитора і винагороджують уважного слухача так само, як і композиції Роберта Джонсона. Хоча з точки зору наповненості словника, якщо Роберта Джонсона можна охарактеризувати як упевненого у своїх силах локомотива, то Яндек – це парадоксальна воля коліс, відірваних від локомотива, нерівномірно порозкиданих по колії, але ж вони все одно котяться.

Як тексти Яндека, так і його рання музика спонукають нас сприймати його як співця спустошеності. Насправді ж його музика – уже давно про дещо протилежне: про достаток і навіть про надлишок. Альбом “Khartoum” сигналізує про це на всіх рівнях, в тому числі на найочевиднішому: на місце самотнього й лункого басу тут повертається класична Яндекова акустична гітара, яка покриває весь частотний діапазон своїм щедрим дзвоном, тріском, густими дисонантними хмарами, повними всіляких відблисків, брухту і одкровень. Гітарний стиль Яндека 2005 року відрізняється від його стилю 1994 чи 1979 року власне оцією агресивною насиченістю. І в цій насиченості з’явились нові потенціали для художнього чуття й диференціації, котрі Яндек не вагається задіювати у своїй грі. Однак, знову ж таки, він не переймається цими потенціалами надто сильно: естетика – так, естетизм – ні. Слухаючи себе уважно, він все ж не відчуває обов’язку “коментувати” й вичерпувати абсолютно кожну дрібну випадковість, яку йому “підкине” неслухняно-неповоротка гітара. (Кілька рядків з однойменної з альбомом пісні “Khartoum”: “Зроби мене істотою, що рухається повільно / Без складнощів / Я не хочу, щоб мій розум ходив тисячами місць”.)

Музику Яндека хочеться назвати безпосередньою. Але чи не втрачає це слово будь-який зміст, коли ми говоримо про творчість немолодої і непростої людини – справді, коли і життя, і музики було вже так багато, то між чим і чим конкретно в них “немає посередництва”? Навряд чи між “усім”. Годі здогадатись; та й не наша, слухачів, це справа. Тому краще підібрати якесь інше слово. Може, тоді назвати музику Яндека щасливою?

Перша з 12 пісень на подвійному концертнику “Newcastle Sunday” (виданому також і на DVD) називається “Depression”. Окрім депресії, у цих піснях – як звично для Яндека, “одноразових”, себто написаних лише для цього концерту, – фігурують електричні стільці, галстуки, люди, інший кінець міста, смерть і вантажівки. “Newcastle Sunday” – це запис другого за кар’єру живого виступу Яндека, який відбувся 22 травня 2005 року на фестивалі “Music Lovers' Field Companion” у Ґейтсгеді (поблизу Ньюкасла, північ Англії). Акомпанують Яндеку ті ж люди, що й на його найпершому виступі (у Ґлазґо в 2004 році): Ричард Янґз на басу та Алекс Нілсон на барабанах. У щасливій фрі-рок-хитавиці, на початку дещо затиснуто-поспішній (це стосується і співо-волань), але вже на середині першого диску – свобідній та безшабашній, частково губляться тонкощі Яндекової електрогітарної гри, її чіткість та динаміка. Немає тут ані гігантських хребтів і збоїщ, ані загальмовано-ліричних западин альбому “Khartoum”. Застосування ділей-ефекту теж дещо замазує ініціативний кістяк гітарної партії. Але ці втрати компенсуються інтенсивністю спільної гри тріо, в тому числі здатністю ритм-секції Янґза та Нілсона, дотримуючись майже незмінного темпу, все ж регулярно витворювати ілюзії розгону та “переключення на вищу передачу”. Яндек – не професіонал, не стилістично гнучкий музикант; він може грати тільки свою музику, і кожен, хто гратиме з ним, відповідно, гратиме тільки “його” музику. І Янґз із Нілсоном – на цьому, другому, їхньому виступі з Яндеком – уже не просто намацують для себе місце у “його” музиці, а сміливо доповнюють і навіть виповнюють її, вміло підкреслюючи, підсилюючи та віддзеркалюючи (в потріскано-побитих дзеркалах) як “маніакальні”, так і “шизофренічні” сторони Яндекової ритміки.

Музика на “Newcastle Sunday” взагалі вийшла дуже природня і в підсумку – зовсім не “фрікова”, а навіть якась... звичайна. Саме так: музика аномального Яндека – і в своїй неуникній складності, і в своїй збереженій простоті – звичайна, не в засуджуючому сенсі цього слова.

Андрій Орел