|
ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ
Головна Новини Номери №1 Червень 2003 №2 Жовтень 2003 №3 Червень 2004 №4 Грудень 2004 №5 Липень 2005 №6 Лютий 2006 №7 Грудень 2007 №8 Придбати Зв`язок Лінки Гостьова Нове на сайті 24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam" 24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass" 20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу 04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite" 04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents" © 20032008 Роман Пiщалов, зміст © 20072008 Марк Вейс, сайт Оновлено 1 місяць 21 доба тому (22/3/2008) |
Вініловий наркоман
Statics CD, L’Innomable, 2006 4 треки, 43 хвилини редукціоністської імпровізації, сухої, вкрай пустельної, шурхітливо-шепотливої, запиленої. “Statics” – це другий альбом тріо Саймона Вінсента (електроніка, перкусія), Ґрегема Геллівелла (альт-саксофон) та Саймона Фелла (контрабас). Перший, “Extracts”, був виданий у 1999 році на тоді ще молодому і – на той час – ще зовсім не концептуальному лейблі Erstwhile. “Statics” був записаний у 2001 році і виданий аж через 5 років. Може, в інтервалі й справа – поки цей запис лежав на полиці весь цей час, з нього встигла вивітритись уся аура експерименту й пошуку п’ятирічної давності, і саме тому він звучить настільки схоластично й мертво? Ба ні, у тому ж 2001 році записувались і видавались редукціоністські/електроакустичні імпровізаційні сесії, які ще й досі не втратили своєї свіжості (можна для прикладу взяти яскраві й нетлінні релізи того ж лейбла Erstwhile, датовані 2001 роком – “dach” Філа Дюррана/Томаса Лєна/Раду Малфатті, “Forlorn Green” Ґреґа Келлі/Джейсона Лескалле). Тож справа не в часі і не в застаріванні методів і підходів. Справа й не в дилетантстві музикантів – їх такими аж ніяк не назвеш. Однак, щось-таки стало десь комусь на шляху, і “Statics” став не документом прориву чи прозріння, а всього лиш документом, і все. Так, “статичність”. Але оця (вже сильно поширена на сьогодні) eai-статичність тут, схоже, занадто приймається на віру – замість того, щоб сприйматись, як проблематична. Без проблематичності, без відкритого й критичного підходу до всього розмаїття її можливих порухів, “статичність” втрачає гостроту та небезпеку, і, замість мати стосунок до підспудних етично-естетичних рушійних сил імпровізації, стає просто її зовнішньою характеристикою: “а ось зараз ми зіграємо в ‘тихому’ стилі”. Замість відкрити щось суттєве про музику як таку, “Statics” радше “відкриває”, що музику можна робити “і ось так”. І при тому цілком професійно! Вінсент, Геллівелл і Фелл чудово володіють усіма “розширеними”, “ляхенманівськими” техніками грання на своїх інструментах, і мають розвинений смак до сонорних контрастів та динаміки. Але все одно немає хребта у їхнього спільного музикування, і тому всі ці техніки, всі досконало опановані елементи синтаксису новітньої імпровізаційної мови не перевтілюються у що-небудь художньо значиме, а зберігають образливу буквальність, від якої тхне творчою поразкою. Коли музика, поволі й схематично переповзаючи з одного напівзамороженого стану в інший, починає звучати так, немов якісь гротескні комашки беруться ворушити десятками своїх скляних, дерев’яних чи гумових лапок (оця “комахоподібність” – уже давнє кліше вільного імпрову), то виникає враження, ніби вона це робить від банальної безвиході чи нудьги: мовляв, набридло “досліджувати” одну групу технік гри і одну динаміку станів – час переходити на іншу. Аналогічно, коли у музиці відбуваються точкові події (як от одноразові поштовхи басових струн Фелла), то звучить це так, ніби музикант натякає своїм колегам: “Ну? Скільки ще? Може вже...?” Коли ж музиканти переходять на поверхнево активніший, голосніший “старомодний” імпров і беруться грати “справжні ноти”, то виходить це у них якось мляво, без самовідданості, так ніби вони вагаються, міркуючи: “А може таки не варто?” В середині четвертого треку музика дещо більше аскетизується, розріджується, в ній виникають довгі відрізки абсолютної тиші (ще одне кліше). Але це не напружена тиша; звучить це так, ніби музиканти просто уже закінчили грати (а потім передумали і вирішили пограти ще трохи). Якщо підходити до “Statics” із апріорною великодушністю, то можна (трішки піднапружившись) розчути в ньому метафору перемир’я, нейтральної зони. Троє ворогуючих солдатів сидять за вогнем, тихенько чистять свої запилючені пістолети й кулемети і на простих жестах вчаться спільної мови. Вчаться-вчаться, і нічого в них не виходить, їм швидко стає нудно та ніяково, але зате ніхто ні в кого не стріляє, всі зберігають один до одного прохолодну тактовність. Якщо ж підходити до “Statics” з історичної перспективи, то він виявиться просто документом позбавленої натхнення зустрічі трьох непоганих музикантів, чий потенціал уже чудово реалізований де-інде (особливо це стосується Саймона Фелла, який у світі постсеріалістичної постджазової композиції є фігурою, співмірною з Ентоні Брекстоном, і має за плечима більш ніж 20-річний досвід). Щодо словенського лейбла L’Innomable, славного такими альбомами, як “For Permitted Consumption” (2004) Маттіна/Марґаріди Ґарсія, то й для нього це на диво необов’язковий та сіруватий реліз (колір обкладинки диску аж занадто відповідає тут його вмісту).
|