ЖУРНАЛ ПРО СУЧАСНУ МУЗИКУ
Головна
Новини
Номери
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
1 рок 3 місяця 13 днів тому
(22/3/2008)
Новини
Номери
Придбати
Зв`язок
Лінки
Гостьова
Нове на сайті
24.01.08 ANIMAL COLLECTIVE "Strawberry Jam"
24.01.08 ALEJANDRA AND AERON "Billowy Mass"
20.12.07 Вихід нового 7-го номера журналу
04.12.07 ERIC COPELAND "Hermaphrodite"
04.12.07 RF & LILI DE LA MORA "Eleven Continents"
© 2003—2008 Роман Пiщалов, зміст
© 2007—2008 Марк Вейс, сайт
Оновлено
1 рок 3 місяця 13 днів тому
(22/3/2008)
Вініловий наркоман
MICHEL HENRITZIKeith Rowe Serves Imperialism
CD, w.m.o/r, 2007
w.m.o/r – лейбл баскського анархіста від імпровізації Маттіна. Француз Мішель Анріци – соратник Маттіна, куратор художніх заходів і музикант-імпровізатор. Ані першого, ані другого не влаштовує стан справ у сучасній імпровізації. Зізнатися, він багатьох не влаштовує, і кожний, ясна річ, намагається висловити своє незадоволення у максимально виразний спосіб. Судячи з назви диску, маніфесту в буклеті й застосовуваній техніці запису, своє невдоволення Анріци вирішив виразити за допомогою об'єкта мистецтва, що називається, „в жанрі”, але і так, щоб він сам по собі став наочною критикою цього самого жанру – вільної імпровізації.
Диск цей жорстко прив'язаний до певного контексту, і щоб зрозуміти, що нам хоче сказати Анріци, вкрай необхідно знати історію формування цього контексту. Двома словами такий шматок історії переказати складно, але якщо спробувати, то справи є такими.
Британський колектив АММ, що існує з 1960-х, був одним з перших, хто практично визначив жанр вільного імпрову. Один з учасників АММ – композитор Корнеліус Кардью – прийшов в авангард зі школи Карлгайнца Штокгаузена. Розчарувавшись буквально у всіх аспектах серіалізму (напрямку, який у ті часи панував в академічному авангарді), його надмірній строгості, навмисній складності та прагненні до містифікації, він написав книгу „Штокгаузен служить імперіалізму”, в якій поміж усього іншого звинуватив свого колишнього вчителя в пособництві ствердженню класичних орієнтирів західного мистецтва на значну фігуру, „генія”, і таким чином – підтримці дистанції між мистецтвом і простими людьми, пролетаріатом. В 1970-і така позиція була сміливою й рішуче новою по відношенню до старої системи культурних ієрархій західного мистецтва, яке зіштовхнулося із, здавалося б, свіжим форматом музики, що, звичайно, висунуло Кардью на передову лінію культурних баталій того часу. Слід зазначити, що Кардью був переконаним комуністом і маоїстом. В 1981 році музикант загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі. Іншим відомим учасником AMM є Кіт Роу. Він досі імпровізує, хоча вже не вважає себе маоїстом. З одного боку він – активний музикант і живий класик передової музики з довгою творчою біографією й низкою послідовників; з іншого – чудова мішень для критиків і музикантів, які вважають, що нічого передового в сучасній імпровізації не лишилося і що вона перетворилася на традицію. Деякі з них упевнені, що так сталося в першу чергу через Роу.
Альбом Мішеля Анріци називається „Кіт Роу служить імперіалізму”, Назва містить глузування, покликана виразити вищого ступеню незадоволення з приводу ідіоматичності тієї музики, яку гітарист Дерек Бейлі ще до АММ назвав „неідіоматичною імпровізацією”. Анріци вважає себе послідовником Дерека Бейлі, а його самого вважає музикантом, який виробив власну унікальну мову для створення справжнього конфлікту в музиці – що й говорить про нього, як про справжнього імпровізатора. Кіта Роу ж він називає ідеологом постмодернізму, вважаючи, очевидно, що той не стільки проявляє себе імпровізатором, скільки ліпить собі пам'ятник за життя. Справедливості заради слід згадати про те, що Кіт Роу і Дерек Бейлі завжди ставилися один до одного хоч і не вороже, але, принаймні, з відкритою байдужістю, що певним чином перетворює диск Анріци на продовження так само безглуздого, як і нескінченного протистояння модернізму й постмодернізму.
Диск підняв велику бучу серед людей, які так чи інакше мають відношення до сучасної імпровізаційної сцени – критиків, кураторів, власників лейблів, музикантів. На Анріци вилили цебри гніву й обвинувачень в наклепі й нечесній саморекламі. Диск став предметом численнних обговорень в Інтернет-конференціях. Анріци має бути задоволений – ефективності його піару можуть позаздрити Мадонна з Кіркоровим.
Сам Анріци стверджує, що ми повинні ставитися до серйозних речей безпосередньо, він ніби змушує нас задуматися не тільки над тим, на що перетворилася імпровізація, а й над тим, на що вона перетворила нас – замість ставитися до його знущального перевертиша з гумором, ми даємо волю своєму праведному гніву. Подивіться на все це збоку: це одна з найдужчих і найвідвертіших провокацій нашого часу; вона піднімає дійсно пекучі питання. І Анріци при цьому грає на властивому кожному з нас уродженому почутті справедливості – і в цьому він, безумовно, супермен. Але існує один надважливий момент, котрий – як би сумно це не було – повністю нівелює шарм і доречність витівки.
Відомо, що художня критика часом виражає себе безпосередньо в творі мистецтва, і заради досягнення ефекту може приймати крайні форми. За суттю своєю альбом “Кіт Роу служить імперіалізму” є одним з таких зразків. По-перше, він випущений на лейблі, кожний диск якого доступний для безкоштовного завантаження у той час, як сучасна імпровізація тримається на лейблах-брендах (Erstwhile, Grob, Durian, Creative Sources), продукція яких успішно продається. По-друге, один з головних постулатів вільного імпрову – взаємодія учасників імпровізації – поступився тут місцем діаметрально протилежному підходу: Анріци і його колеги (Маттін, Брюс Расселл, Таку Унамі й Синьічі Ісохата) записували свої партії в повному незнанні того, що зіграв у кожний конкретний момент їхній партнер. Вибивається із загального задуму тільки сама музика, яка, здавалося б, повинна бути на чолі столу і – в такому випадку – критично переосмисленою. На жаль, музика цього диску – це доволі професійний високоякісний імпров, що звучить як продукція тих самих лейблів-брендів і у журналістів викликає зауваження на кшталт: „якщо ж послухати музику, то вона виявляється напрочуд хорошою”. Мені здається, як вже узявся за ідею, покликану зрушити парадигму, то й втіленням її має стати змінений світ, а не гайп у міжнародних вузьких колах.
Звичайно, важко сказати, якою саме мала б вийти ця музика, щоб по-справжньому сколупнути прищ. Але є один повчальний приклад. Ще в 1970-і роки, в умовах чергової кризи образотворчого мистецтва, швейцарський художник, який мешкав у Парижі, на ім’я Ніель Тороні робив такі полотна: пензлем №50 він ставив крапку, відраховував від неї 30 см і ставив нову крапку тим самим пензлем, потім знову відраховував 30 см... І так продовжував доти, доки не закінчиться поверхня полотна (або стіни). Його роботи виглядають голо, зображальності нуль. Попри свою повторюваність, це не декор. Мінімалізмом це також назвати важко (мінімалізм має відношення до специфіки розвитку теми – в полотнах Тороні розвитку немає зовсім). Він виставлявся (і досі виставляється) у найвідоміших галереях, хоча спочатку мало хто розумів, навіщо сучасному мистецтву такі полотна і що це було взагалі. Однак сам Тороні розумів це дуже добре – відрікаючись від будь-якого визнаного й хоч трохи функціонального прийому, він доводив до нас думку про недосконалість і тупиковий вектор розвитку образотворчих мистецтв взагалі, оскільки все, що вони можуть запропонувати, – це використання принципу зображальності. Тороні зробив СПРАВУ – змусив художника замислитися над бідністю ідеї репрезентації об'єкта / явища / почуття / будь-чого – тобто натякнув на те, що настав час змінити стан речей радикально! Анріци ж просто не пройшов випробування змістом.
Денис Колокол |